Нечуй-Левицький - Микола Джеря, Нечуй-Левицький

Сталось так, як ба­жав син: пе­ред пок­ро­вою вiн зас­лав до Ни­ми­до­ри ста­рос­тiв. Од­но­го дня ста­рос­ти об­мi­ня­ли хлiб, а дру­го­го дня Ни­ми­до­ра й руш­ни­ки по­да­ва­ла.

Перед пок­ро­вою Дже­ря з си­ном пi­шов до скрип­чинсько­го па­на про­си­ти, щоб вiн зго­див­ся пус­тить Ни­ми­до­ру з Скри­п­чин­цiв. В Скрип­чин­цях був свiй пан, та ще й не­ба­га­тий; вiн мав тiльки один при­сi­лок i з ве­ли­кою не­охо­тою пус­кав дiв­чат за­мiж у чу­жi се­ла. Дже­ря про­сив, бла­гав, але все те нi­чо­го не по­мог­ло. Пан ска­зав, що пус­тить Ни­ми­до­ру тiльки то­дi, як з Вер­бiв­ки яка-не­будь дiв­ка вий­де за­мiж у Скрип­чин­цi. Ми­ко­ла вий­шов од па­на нi жи­вий нi мерт­вий; вiн пi­шов до­до­му, не про­мо­вив­ши нi од­но­го сло­ва, хо­див цi­лий день, опус­тив­ши го­ло­ву. Як­би мiг, вiн, здається, за­ду­шив би па­на своїми ру­ка­ми.

Вже прий­шла осiнь. На се­лi по­ча­лись ве­сiл­ля. В церк­вi вiн­­ча­лось ра­зом де­сять пар мо­ло­дих. Ни­ми­до­ра сто­яла в церк­вi, а в неї сльози тек­ли по ли­цi та кра­па­ли на на­мис­то.

На Ми­ко­ли­не щас­тя, один скрип­чинський па­ру­бок пос­ва­­тав вер­бiвську дiв­чи­ну. Скрип­чинський пан зго­див­ся од­пу­с­тить Ни­ми­до­ру. Вся сiм'я в Дже­ри­нiй ха­тi на­че ожи­ла. Дже­ри­ха го­ту­ва­лась до ве­сiл­ля. Ни­ми­до­ра на­че знов на свiт на­ро­ди­лась.

Старий Пет­ро Дже­ря вдяг­ся в но­ву сви­ту, затк­нув за па­зу­ху пляш­ку го­рiл­ки, взяв хлiб пiд пах­ву й пi­шов з од­ним ста­рос­тою до ба­тюш­ки го­дить вiн­чан­ня.

Батюшка у Вер­бiв­цi був мо­ло­дий i вже наг­нав пла­ту за тре­би вдвоє.

Джеря прий­шов, по­цi­лу­вав ба­тюш­ку в ру­ку, пок­лав на стiл хлiб, пос­та­вив пляш­ку го­рiл­ки й по­чав пи­тать в ба­тю­ш­­ки, скiльки вiн схо­че за вiн­чан­ня.

- Як да­си п'ять кар­бо­ван­цiв, то по­вiн­чаю си­на, - ска­зав ба­тюш­ка.

- Батюшко! I по­ми­луй­те, й по­жа­луй­те! Я чо­ло­вiк убо­гий. Де ме­нi в свi­тi взя­ти п'ять кар­бо­ван­цiв? Не­хай бу­де три кар­бо­ван­цi.

- Не мож­на, те­пер i для нас час труд­ний. Все по­до­рож­ча­ло, - ска­зав ба­тюш­ка.

- Змилосердiться, ба­тюш­ко! Їй-бо­гу, не мо­жу зап­ла­тить так ба­га­то. Не­хай вже бу­де нi по-моєму, нi по-ва­шо­му: не­хай бу­де чо­ти­ри кар­бо­ван­цi.

- Нема що й го­во­рить. Бе­ри мо­го­рич та йди со­бi до­до­му.

Джеря взяв мо­го­рич i хлiб та й пi­шов з ха­ти. Вiн пос­то­яв у сi­нях, по­го­во­рив ниш­ком з ста­рос­тою та й знов вер­нув­ся в ха­ту.

- Ну, що ска­жеш, Пет­ре? - обiз­вав­ся ба­тюш­ка з дру­гої кiм­на­ти.

- I по­ми­луй­те, i по­жа­луй­те! Тре­ба гро­шей i на ве­сiл­ля, i на по­душ­не. Їй-бо­гу, ба­га­то для ме­не! Не­хай бу­де чо­ти­ри кар­бо­ван­цi. Це вже й бог так ве­лiв.

Батюшка по­ду­мав, по­ду­мав i зго­див­ся.

- Давай мо­го­рич, - ска­зав вiн, - да­вай i гро­шi. Дже­ря за­ко­тив по­лу сви­ти, за­су­нув ру­ку в ки­ше­ню, ви­тяг звiд­тiль бi­лу хус­точ­ку з чер­во­ни­ми пруж­ка­ми, вив'язав з уз­ла кар­бо­ван­цi i пок­лав на стiл. По­тiм вiн на­лив чар­ку го­рiл­ки й по­час­ту­вав ба­тюш­ку. Ба­тюш­ка ви­пив сам i на­лив по чар­цi Дже­рi i ста­рос­тi. Во­ни ви­пи­ли, дов­го при­ка­зу­ючи до чар­ки, поп­ро­ща­лись i пiш­ли до­до­му.

Нимидора по­дя­ку­ва­ла Пет­ро­вi Ка­ву­но­вi й пiш­ла в при­сi­лок до дядька, бо в дядька ма­ли справ­лять ве­сiл­ля.

Старий Дже­ря й со­бi го­ту­вав­ся до ве­сiл­ля. Вiн ку­пив де­сять вi­дер го­рiл­ки: вi­сiм вi­дер взяв у жи­да за го­то­вi гро­шi, а двi вiд­рi узяв на­борг. Ми­ко­ла про­сив батька одiс­лать кiлька вi­дер до Ни­ми­до­ри­но­го дядька; вiн доб­ре знав, що у Ни­ми­до­ри не­ма гро­шей i що її дядько не пок­ла­де й ша­га на ве­сiл­ля.

В не­дi­лю пiс­ля вiн­чан­ня йшла з церк­ви Ни­ми­до­ра в квiт­ках, в стрiч­ках, з ви­ши­ва­ним руш­ни­ком у ру­цi, ве­се­ла й щас­ли­ва. Кру­гом неї ви­лись друж­ки i спi­ва­ли ве­сiльних пi­сень. Прос­то з церк­ви во­на пiш­ла з друж­ка­ми до ба­тюш­ки, до па­на, а по­тiм до Дже­рi. Як уг­ле­дi­ла її Дже­ри­ха, як по­ба­чи­ла її рум'яне ли­це, ви­со­кий зрiст, то за­бу­ла на­вiть на той час про ба­га­тир­ку Вар­ку. Пiс­ля обi­ду в Ни­ми­до­ри­но­го дя­дька на зас­те­ле­но­му сто­лi сто­яло сос­но­ве гiльце, обк­вiт­ча­не ко­лос­ка­ми вiв­са, ка­ли­ною та бар­вiн­ком. На сто­лi ле­жав здо­ро­вий ко­ро­вай, об­ти­ка­ний го­лу­ба­ми, по­зо­ло­че­ни­ми су­хоз­лiт­кою; кру­гом ко­ро­ваю ле­жа­ли шиш­ки. На по­са­дi си­дi­ла Ни­ми­до­ра, спус­тив­ши очi до­до­лу, а кру­гом сто­ла си­дi­ли друж­ки й спi­ва­ли ве­сiльних пi­сень. В ха­тi бу­ло пов­нi­сiнько лю­дей. Дi­ти сто­яли на ла­вах, на по­лу, на­вiть на при­пiч­ку. Друж­ки спi­ва­ли, а Ни­ми­до­ра пла­ка­ла. Во­на зга­да­ла свою не­бiж­ку-ма­тiр: "Якби бу­ла жи­ва моя ма­ти, в ме­не ко­ро­вай був би бi­лi­ший, i руш­ни­ки бу­ли б не та­кi прос­тi, й оде­жа на ме­нi бу­ла б не та­ка де­ше­ва. Не так ви­ряд­жа­ла б ме­не з до­му ма­ти, як ви­ряд­жає дя­ди­на".

Перед ве­чо­ром прий­шов мо­ло­дий з бо­яра­ми, сваш­ка­ми та свi­тил­ка­ми. Ни­ми­до­рi ста­ло ве­се­лi­ше, але її дум­ка все лi­­­та­ла ко­ло ма­те­ри­ної мо­ги­ли. Вве­че­рi друж­ки по­ча­ли роз­п­лi­тать Ни­ми­до­рi ко­су й зас­пi­ва­ли си­рiтських пi­сень: як доч­ка нi­би роз­мов­ляє з не­бiж­кою-ма­тiр'ю, про­сить ма­тiр вста­ти з до­мо­ви­ни та по­ди­виться на свою ди­ти­ну, а ма­ти од­ка­зує, що зем­ля на­да­ви­ла їй гру­ди, що во­на вже не вста­не з до­мо­ви­ни, а тiльки на­бi­жить над се­лом бi­лою хма­р­кою, впа­де дрiб­ним до­щем, гля­не з ви­со­ко­го не­ба на свою до­ро­гу доч­ку. Ни­ми­до­ра по­ча­ла про­ща­тись з дядьком та з дя­ди­ною, зга­да­ла свою ма­тiр, зга­да­ла своє си­рi­т­ст­во, свiй важ­кий мо­ло­дий вiк у най­мах, i так зап­ла­ка­ла, що за слiзьми й свi­ту не ба­чи­ла.

Ввечерi смер­ком од­вез­ли мо­ло­ду в Вер­бiв­ку. Як пе­ре­ї­ж­джа­­ла мо­ло­да че­рез вер­бiвську греб­лю, хлоп­цi нас­та­ви­ли ку­лiв, нак­ла­ли со­ло­ми й за­па­ли­ли. На дру­гих кут­ках, де справ­ля­ли чи­ма­ло ве­сiл­лiв, так са­мо йшла пе­рез­ва, i скрiзь по се­лi па­ла­ло по­лум'я. Усе се­ло нi­би па­ла­ло в час пе­рез­ви, бо все се­ло гу­ля­ло на ве­сiл­лi. В близьких се­лах ду­ма­ли, що в Вер­бiв­цi по­же­жа.

Другого дня, в по­не­дi­лок, не бу­ло й пан­щи­ни. Все се­ло гу­ля­ло на ве­сiл­лях. На Ни­ми­до­ру на­дi­ли Ми­ко­ли­ну шап­ку, шап­ку опо­ви­ли дов­гою чер­во­ною двой­час­тою стрiч­кою, по­­ве­ли мо­ло­дих до свя­ще­ни­ка скри­вать. За мо­ло­ди­ми йшли му­зи­ки, за му­зи­ка­ми тов­пи­лись на­тов­пом чо­ло­вi­ки та мо­ло­ди­цi. Ввесь ба­тю­щин двiр був спов­не­ний на­ро­дом, бо в той час за­ра­зом при­ве­ли скри­вать усiх мо­ло­дих з се­ла. В кож­но­му кут­ку дво­ра гра­ли му­зи­ки, тан­цю­ва­ли мо­ло­ди­цi, до­ки не ви­ве­ли з по­коїв мо­ло­дих. По­тiм при­дан­ки зас­пi­ва­ли, му­зи­ки заг­ра­ли. На­род ру­шив з дво­ру. Пiд­няв­ся та­кий га­лас, що вже не мож­на бу­ло ро­зiб­рать, де спi­ва­ють, а де гра­ють. Тiльки ре­ше­та гу­ли та бряж­ча­ли се­ред га­ла­су й га­му, та вис­ка­ку­ва­ли з шу­му ду­же тон­кi жi­но­чi го­ло­си. За дво­ром на­род роз­си­пав­ся на всi кут­ки по­над Рас­та­ви­цею, i му­зи­ки й спi­ви мо­ло­диць по­ча­ли од­рiз­ня­тись од­нi од дру­гих. I ще дов­го по­тiм бу­ло чуть му­зи­ки та спi­ви мiж вер­ба­ми та по­мiж ха­та­ми.

В Дже­ри­нiй ха­тi цi­лий день гра­ли му­зи­ки,