Василь Шкляр - Маруся

із сивої шапки звисав аж до пояса широкий червоний шлик, через якого большевики прозвуть отамана Кривавий Оселедець. Вивершувала цей парадний виряд довга гусарська шабля у білих піхвах, яка кінцем діставала до землі й котилася за отаманом на коліщатку.

Удома Олекса мав цікаву розмову із братом Дмитром.

– Ти зробив те, що годилося зробити мені, – сказав Дмитро. – Я все-таки прапорщик і вже понюхав пороху. Але знаєш, що мене здержало?

Олекса кліпав довгими білими віями (вони, Соколовські, всі були білобрисі) і намагався вгадати, до чого брат веде.

– Я не хотів іти проти гетьмана, – сказав Дмитро. – Хай ця влада була недолуга, але ми мали державу. Що буде далі, не знає ніхто. Хоча знов повернувся Петлюра. Він настановляє Директорію. Це, братику, наша влада. Тому я хотів тобі сказати, що ми маємо важніше завдання, ніж… – Дмитро на хвильку затнувся, але доказав. – Ніж ганятися за «дурним паном».

Це трохи вкололо Олексу, і він спитав із фуком:

– Чого ти хочеш від мене?

– Ти зробив добре діло, – примирливо сказав Дмитро. – Але в протигетьманському повстанні підняли голови й большевики. Далі вони потягнуть руку за Москвою. І це будуть наші найбільші вороги. Якщо ти готовий з ними боротися до кінця, то я з тобою. З мене шапка не впаде, коли для початку я очолю у твоєму курені кінну сотню.

– А далі? – спитав Олекса.

– А далі… – прапорщик Дмитро Соколовський подивився своєму безвусому братові в очі й сказав те, що потім повторюватиме ще не раз: – Будемо держати Україну.

Дмитро бачив далеко. Невдовзі в Радомишлі, Коростишеві, Брусилові заворушилися «єрусалимські козаки» зі своїми ревкомами й паркомами7. До них приєдналися деякі містечкові пролетарі, котрі теж не хотіли визнавати, як вони казали, петлюрівської влади. Були це люди вперті й лукаві, іноді задурманені большевицькою блекотою, іноді одержимі, але завжди ворожі до української самостійності. Завелася якась нова порода активістів на чолі з Мойсеєм Токарським, а біля них постійно крутилася і нова порода жінок – Соня Портной (саме так – не Портная, а Соня Портной), Роза Шейнблат, Клара Вера, Піпка Цімерман. Чого нова порода? Бо всі ці жіночки були схожі одна на одну – сухолиці, коротко стрижені, з міцно стиснутими губами. Здається, вони тільки й уміли сидіти на зборах та вчасно піднімати й опускати руки, ну, ще, може, могли б носити передачі в тюрму для своїх соратників. Тому дивним було, що до них приєднувалися і свої, як казав Дмитро, хохли-вилупки, котрі колотили в містечках робочим людом.

Дійшло до того, що в Коростишеві вони збольшевичили навіть загін вільних козаків, сформований переважно з місцевих каменотесів. Каменярні під час розрухи не працювали, злиденні й очамрілі від голоду робітники легко піддавалися на большевицьку пропаганду. Командири цих «козаків» Калістрат Гелевей та Іван Шуренок пішли на нечуване нахабство. Вони отримали у Фастові зброю від петлюрівського штабу, присягаючись, що підуть на фронт, а самі заховали в лісі біля Коростишева триста гвинтівок та двісті п’ятдесят тисяч набоїв і нікуди не збиралися йти. Більше того, Гелевей із Шуренком чекали слушного моменту, аби повернути цю зброю проти тих-таки буржуїв-петлюрівців. Щоб ще дужче вбитися в пір’я, вони наклали на місцевих євреїв контрибуцію в сумі двісті тисяч карбованців.

Розібратися з «вільними козаками» поїхав Олекса Соколовський. Третього січня (настав уже дев’ятнадцятий рік) горбулівський «курінь смерті» увійшов до Коростишева й оточив будівлю волосної управи. Смішно сказати, але на той час тут в одному приміщенні мирно сусідували комендатура Директорії і штаб большевицького ревкому. Коли охорону було роззброєно, Олекса – у чорній бурці, черкесці з газирями на грудях, у шапці з червоним шликом – зайшов до канцелярії, де вже збилися докупи й ревкомівці Калістрат Гелевей та Іван Шуренок, і петлюрівський комендант Пількевич.

Біла шаблюка на коліщатку вкотилася слідом за отаманом, потім зайшли його ад’ютант Петрусь Зозуля, члени штабу Тиміш Олексієнко на прізвисько Корч та Родіон Тимошенко. У кожного на рукаві була чорна пов’язка з білим черепом і двома костомахами.

– Що, козачки? – не вітаючись, звернувся Олекса до трьох незнайомих йому чоловіків. – Совдепію зібрались розводити?

Гелевей із Шуренком мовчали, а Пількевич, хапаючи ротом повітря, почав виправдовуватися, що ні, пане отамане, боронь Боже, нема в нас ніякої совдепії, і з його тремтячого голосу було видно, що цей безвольний чоловік опинився під чужою п’ятою.

– Хто тут Шуренок, а хто Гелевей? – не слухаючи його, спитав Олекса.

Ревкомівці назвалися.

– Обох під арешт! – сказав Олекса.

– За що? – в один голос спитали Шуренок із Гелевеєм.

– Ви знаєте. А будете придурюватися – для вас буде гірше.

– Може б, спершу побалакали? – боязко спитав комендант Пількевич.

– Сідайте з ними під арешт і там балакайте, – сказав Олекса.

– Ви затіваєте братовбивчу війну, – кинув через плече Гелевей, коли їх виводили з канцелярії.

Зачинили обох не в холодну, а в окрему кімнату, проте Гелевей і там охолов. Він почав благати вартових козаків, щоб його відвели до пана отамана, бо має сказати щось дуже важливе. Олекса дозволив. І тут Гелевей пустив нюні. Утерши сльозу, він сказав, що вдома у нього лишилася хвора мати, якій немає кому й води подати, що вона помре, якщо він не збігає хоч на хвилинку додому.

– Тікати мені немає куди, – сказав Калістрат. – А для більшої гарантії я вам, пане отамане, напишу розписку. Що я арештований і зобов’язуюся через годину повернутися.

– А що, – по-риб’ячому хапнув ротом повітря комендант Пількевич. – Хай напише розписку, я поручуся, що Гелевей свого слова додержить. Мати у нього справді на ладан дихає.

Олекса повірив.

Гелевей вийшов надвір і побачив, що горбулівські козаки осідлали коней, які належали його червоним партизанам, і витинають на них такі викрутаси, як циркові штукарі. Обеззброєні люди Гелевея тільки лупали очима, не розуміючи, що діється. Він спершу подався таки додому, нашвидку пообідав, а потім чкурнув до лісу. Перемерзнувши там дотемна, попросився до хати надійного товариша Петра Антоновича, який жив під лісом. Диво-дивне, але вночі прибився туди й Іван Шуренок. Він утік з-під арешту через вікно – хтось підсобив.

Гелевей із Шуренком сиділи в хаті, поки Петро Антонович ходив у містечко на вивідки. Казав, що їх, утікачів, шукають по всіх усюдах, Соколовський роз’їжджає зі своїм штабом по Коростишеву на білому коні, наклав на жидів контрибуцію в двісті тисяч: мовляв, ви платили совдепам, то й нам платіть. Боячись погрому, налякані жиди збирають гроші.

Пролилася і перша кров. Соколовці розстріляли Льоньку Бахтинського, одного з «козаків» Гелевея, за те, що той, колишній конокрад-кримінальник, хотів хапнути буланого жеребця в самого Тимоша Корча.

– Баба з воза, – сказав Гелевей. – Я б і сам його прикандичив.

Він загадав Петрові Антоновичу тихо скликати їхніх людей: нехай переказують нищечком один одному, щоб сьогодні опівночі зібралися на Кудрявці у хаті Йосипа Панфілка.

Видалася темна й морозна ніч. Зійшлося майже сотня озброєних людей. Гелевей знав, чим їх підігріти. Він сказав, що Соколовський на ранок готує погром і постраждають не тільки жиди. Петлюрівцям начхати на бідних каменотесів. Треба рятуватися.

До містечка рушили чотирма групами, одна з них пішла захопити телефонну станцію, що стояла на околиці. Коли там пролунали постріли, Олекса з ад’ютантом Зозулею та п’ятьма козаками поскакали розібратися, що сталося. Тим часом