Стендаль - Червоне і чорне, Стендаль
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Крім полум'яної душі, Жюльєн мав надзвичайну пам'ять, яка, правда, нерідко буває і в дурнів. Щоб полонити серце старого абата Шелана, від кого, як він добре знав, залежало все його майбутнє, він вивчив назубок увесь Новий завіт по-латині. Так само вивчив книгу «Про папу» Жозефа де Местра,12 але не вірив ні тій, ні другій.
Сорель і його син, немов за згодою, більш і словом не перекинулися цілісінький день. Коли смеркло, Жюльєн пішов до священика на урок теології, але вирішив, що краще не згадувати про дивну пропозицію, зроблену його батькові. «Може, це якась пастка,- казав він сам собі,- треба удавати, ніби я про це забув».
Другого дня рано-вранці пан де Реналь послав по старого Сореля; примусивши почекати на себе годину або дві, той нарешті прийшов, почавши з самого порога перепрошувати і розводити церемонії. Після довгих розпитувань манівцями Сорель переконався, що його син їстиме з хазяїном і хазяйкою, а в ті дні, коли будуть гості,- в окремій кімнаті, з дітьми.
Помітивши, що панові меру справді не терпиться взяли до себе його сина, здивований і недовірливий Сорель ставав дедалі прискіпливішим і нарешті зажадав, щоб йому показали кімнату, де спатиме його син. Кімната була велика, пристойно умебльована, і туди вже переносили ліжка трьох дітей.
Це було променем світла для старого селянина. Він зразу ж рішуче зажадав, щоб йому показали одяг, який дадуть його синові. Пан де Реналь відкрив бюро і витяг сто франків.
- З цими грішми ваш син піде до сукняра, пана Дюрана, і замовить собі чорну пару.
- А якщо я його заберу додому,- сказав селянин, раптом забувши всі свої церемонії,- ця одежа залишиться йому?
- Звичайно.
- Ну, добре,- спроквола мовив Сорель,- тепер нам треба тільки порозумітись ще про одну річ: скільки грошей ви йому дасте.
- Тобто як? - скрикнув обурений пан де Реналь.- Адже ми вчора домовилися: я даю триста франків; думаю, що цього досить, а може, й забагато.
- Ви пропонували стільки, я не заперечую,- сказав старий Сорель, ще більше розтягуючи слова, і раптом йому сяйнула геніальна думка, що зовсім не здивує тих, хто знає селян з Франш-Конте. Він пильно подивився в очі панові де Реналю і проказав: - В іншому місці ми знайдемо й краще.
На ці слова обличчя мера аж скривилося з досади. Але він опанував себе, і після хитромудрої розмови, яка тривала ще не менше двох годин і в якій жодне слово не було сказано на вітер, хитрість селянина взяла гору над хитрістю багатія, який не годується з неї. Були встановлені всі численні пункти, що мали визначати нове існування Жюльєна; платня не тільки була підвищена до чотирьохсот франків, але її мусили видавати наперед, першого числа щомісяця.
- Гаразд, я видам йому тридцять п'ять франків,- сказав пан де Реналь.
- Щоб закруглити суму, такий багатий і щедрий чоловік, як наш пан мер,- промовив селянин улесливо,- дасть уже тридцять шість франків.
- Хай так,- відповів пан де Реналь,- але покінчимо на цьому.
Гнів, що охопив його, надав його мові на цей раз твердості. Селянин побачив, що більше тиснути не можна. Тоді пан де Реналь перейшов у наступ. Він нізащо не згоджувався передати тридцять шість франків за перший місяць старому Сорелю, якому дуже хотілось одержати їх за сина. Пан де Реналь подумав, що доведеться розповісти дружині, яку роль він зіграв у всіх цих переговорах.
- Поверніть мені сто франків, які я вам дав,- сказав він роздратовано.- Пан Дюран мені заборгував. Я піду з вашим сином і наберу йому чорного сукна.
Після цього різкого випаду Сорель знов почав розсипатися шанобливими фразами; це забрало ще чверть години. Нарешті, переконавшись, що більш нічого не зможе домогтися, він пішов. Останній його уклін супроводився словами:
- Я зараз пришлю сина до замку.
Так городяни називали дім пана мера, коли хотіли йому догодити.
Повернувшись до себе на лісопилку, Сорель не міг знайти сина. Сповнений побоювань перед тим, що могло його спіткати, Жюльєн ще вночі вийшов з дому: він вирішив сховати в безпечне місце свої книжки й орден Почесного легіону. Все це він переніс до свого друга, молодого торговця деревом на ім'я Фуке, що жив у горах над Вер'єром.
Як тільки він повернувся: «Прокляте ледащо - закричав його батько.- Чи вистачить у тебе совісті заплатити мені хоч за харчі, на які я витрачався стільки років! Забирай своє дрантя та йди до пана мера».
Жюльєн дивуючись, що його не б'ють, поспішив з дому. Однак, ледве відійшовши з-поперед батькових очей, він уповільнив ходу. Він вирішив, що для його лицемірства буде корисно зайти до церкви.
Це слово вас вразило? Перше ніж дійти до цього жахливого слова, душа молодого селянина пройшла чималий шлях.
З раннього дитинства, відколи одного разу він побачив драгунів 6-го полку в довгих білих плащах, в касках з довгими чорними султанами,- ці драгуни поверталися з Італії і прив'язували своїх коней перед гратчастим вікном його батька,- Жюльєн марив військовою службою. Пізніше він захоплено слухав розповіді старого полкового лікаря про бої біля мосту Лоді, під Арколем і Ріволі,13 помічав палкі погляди, що їх кидав старий на свій хрест.
Та коли Жюльєнові було чотирнадцять років, у Вер’єрі почали будувати церкву, яку для такого маленького містечка можна назвати розкішною. Жюльєна особливо вразили чотири мармурові колони. Вони уславились на весь край через ту смертельну ворожнечу, яку викликали між мировим суддею і присланим у Безансон молодим вікарієм, про якого казали, що він - шпигун конгрегації.14 Мировий суддя через це мало не втратив своєї посади - принаймні така була загальна думка. Адже він насмілився посваритись із цим священиком, який майже двічі на місяць їздив у Безансон і там, кажуть, бував у самого монсеньйора єпископа.
Саме тоді трапилося, що мировий суддя, батько численної родини, ухвалив кілька вироків, які здалися несправедливими: всі вони були спрямовані проти тих жителів, що читали «Конституціоналіста».15 Добромисні
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Червоне і чорне, Стендаль», після закриття браузера.
