Ален Бомбар - Сам в океані, Ален Бомбар

я казав, що, перш ніж опинитися в океані з власної волі, мені довелося мимохіть потрапити в кілька корабельних аварій! Нашого мецената цей випадок мав переконати, що подорожувати в такій посудині просто безглуздо. Та ба! Замість того, щоб відмовитись од своєї ідеї, він заходився розробляти проект великого катамарана завдовжки чотирнадцять метрів з каютою і камбузом! Ставало зрозуміло, що нам із ним не по дорозі. У відповідь на мої скромні побажання чи заперечення я чув одне: експедиція повинна мати міжнародний характер; у плавання треба вирушати на кількох суднах одночасно, а взагалі поспішати нікуди; і, нарешті, це буде кругосвітня подорож!

Таким чином, усі наші плани перетворювалися на утопію. А головне, що спільного мали ці проекти з людьми, потерпілими від корабельної аварії? Я все більше переконувався, що треба додержуватися наших перших планів, усе підготувати, а потім уже повідомити про це своїх попутників. Себе я заспокоював: коли нерішучі колеги переконаються, що все зроблено, вони, певно, погодяться на подорож, і експедиція здійсниться в тих примітивних умовах, які саме й потрібні для цього. Мене повідомили, що все буде готове до травня або червня. Я вирішив до того часу закінчити свої досліди, щоб, коли надійде спорядження, за всяку ціну негайно відпливти.

В кінці березня я закінчив усі досліди й теоретичну підготовку.

Моя короткочасна поїздка до Англії мала дивні наслідки, яких я зовсім не передбачав. На митниці в Кале якийсь службовець спитав мене:

— Ну то як, знову попливете через Ла-Манш?

Я засміявся і відповів:

— Помиляєтесь, друже! Тепер я перепливу Атлантичний океан!

Він не повірив мені тоді й теж засміявся. Але пізніше, мабуть, обміркувавши все як слід, вирішив, що це справа цілком можлива, і повідомив про всі мої наміри редакцію однієї англійської газети.

Треба сказати, що через якусь щасливу випадковість преса не зчиняла ніякого галасу навколо моїх приготувань. Я гадаю, що цьому сприяла тепла іронія і доброзичливий скептицизм більшості тих, хто знав про мій намір. Я мав можливість працювати спокійно. Та одного разу до моєї лабораторії в Монако прибув журналіст, і незабаром після цього в газетах почали з'являтися статті, які дуже часто грубо спотворювали правду. Проте нема лиха без добра! До мене юрбами посунули добровольці, і я вже не боявся, що доведеться подорожувати самому.

Я розраховував відпливти з Ван Хемсбергеном, і нам не вистачало тільки однієї людини, щоб повністю укомплектувати екіпаж трьома «моряками».

Якось до мене в готель прийшов високий рудий англієць, поважний і спокійний, і заявив, що віддає себе в моє розпорядження. Як виявилось, це був Джек Пальмер, чудовий мореплавець, що здійснив подорож з Панами в Каїр через Атлантичний океан, — так принаймні він сказав. Потім, разом з дружиною, він вирушив на своїй маленькій десятиметровій яхті «Гермуана» з Каїра в Монако через Кіпр, Тобрук і Мессінську протоку. Лишившись без грошей, що частенько трапляється з мандрівниками, він прожив у Монако близько року. Я докладно ознайомив його з своїми планами: ми повинні, здійснивши подорож у таких самих умовах, в яких опиняються потерпілі на човні, — без харчів і води, — довести всьому світу, що незважаючи на все, людина може вижити навіть у такому скрутному становищі. Джек Пальмер попросив кілька годин на обмірковування. Невдовзі він повернувся і просто сказав мені:

— Докторе Бомбар, можете звіритись на мене.

З кожним днем він подобався мені більше й більше, і я щиро радів такій «знахідці». Правда, ми поки що були на суші. Мимохіть я питав себе: «А що буде, коли нас почне мучити голод? Чи не накинемось ми один на одного? Хемсбергена я знаю добре, а от Пальмер?..»

Саме з цих міркувань, замість того щоб одразу вийти в океан з Танжера чи Касабланки, ми вирішили зробити перше випробування в Середземному морі. Це море, схоже на озеро, мало стати місцем випробування спорядження й людей. Чим суворіше зустріне воно нас, тим більше користі принесе. Так ми дізнаємось, що нас чекає попереду, і будемо готові сміливо виступити проти Атлантичного океану.

Я згадав свої старі проекти і замовив конструкторові нашого «Хіч-Хайкера» зробити такий самий човен, тільки значно більший. Але переговори затягнулися.

Звідусіль я одержував листи з більш-менш серйозними пропозиціями супроводжувати мене в подорожі. Що ж до журналістів, то вони просто набридли мені.

Серед листів, які надходили до мене, траплялися чудові, але були й дуже дивного змісту. Один молодик, наприклад, пропонував узяти його в експедицію виключно з гастрономічних міркувань: в разі невдачі він заздалегідь дозволяв себе з'їсти. Інший повідомляв, що вже тричі намагався покінчити життя самогубством, і просив узяти його в подорож, переконаний, що я винайшов найкращий спосіб вирушити на той світ.

У четвер, 15 травня, мені подзвонив Жан Люк де-Карбуччіа, який згодом став моїм вірним другом. Він погодився видати мою майбутню книгу й запропонував підписати договір, який покривав усі витрати на експедицію і дозволяв моїй дружині спокійно чекати мого повернення.

17 травня я приїхав у Париж і після рішучої розмови з конструктором одержав човна, якому судилося стати «Єретиком». В Монако я повернувся як переможець, привізши з собою і трансатлантичний човен.

Тепер ми могли вирушити в океан. Відплиття призначили на 24 травня. Конструктор, аеронавт Дебрутель, востаннє перевірив у порту Монако нашого надувного човна. Цей човен-пліт був завдовжки 4 метри 65 сантиметрів і завширшки 1 метр 90 сантиметрів. Човен відповідав усім вимогам нашої експедиції. Це була надута гумова ковбаса, що формою нагадувала подовжену кінську підкову, кінці якої з'єднувала дерев'яна дошка. Завдяки цій кормі наші рибальські жилки та шнури не могли перетерти гуму й призвести до фатальної аварії. На дні човна був покладений тонкий дерев'яний настил.

Наше судно не мало жодної металевої деталі. Кожен борт являв собою чотири камери з водонепроникними перегородками; в ці камери можна було накачувати й спускати повітря незалежно одна від одної. Згодом, під час плавання, ми переконалися, що така будова човна дуже вдала.

Дно човна практично було плоским. Посередині йшла, наче хребет, станова