Василь Дмитрович Слапчук - Мовчання адресоване мені, Василь Дмитрович Слапчук

на хилиткому возi вiд втрати гумору дорогою помiж сiльською церквою i клубом її хрещений батько сонях благословив мене на злочин принесений у жертву за думки про чорний виноград i голий гострий лiкоть незнайдена причина болю над тонко вирiзьбленим перенiссям про що їм говорити хiба не краще перенести зустрiч на позавчора та не на ранок а на вечiрню пору у сутiнках вони можливо зумiли б розминутись якщо ж їм суджено зiйтись нехай мовчать про фатум рипить кiстьми стара княгиня i родичка твоя зима ти знаєш що їжак загинув отой що пасiку тримав ми в нього чай iз трав пили i їли iз бриля кислицi вiн пасiку до тла спалив а сам застрiлився з рушницi не знав-бо дурень, що любов це лиш красивих слiв гербарiй сусiд на похорон пiшов а я либонь пiду до бару будучи змушений тримати себе у формi жорсткого кулака уникав зближення з людьми яким симпатизував аби не причинити їм болю ця нiжнiсть наче нежить ослаблює приводячи до втрати форми звичайно ж втрата форми це не єдина втрата але це єдине що вiд мене залежить обридли вiршi безсюжетнiсть снiв присутнiсть на щоках слiдiв помади не знати з чиїх уст що вiдбувають ритуал вiтання шкодую за листком iз зрубаного дерева пiвнiчним сяйвом i вистрiляними кулями боюся всього i нiчого а найбiльше втратити те чого не маю хворiю настроєм вiдсутнiстю листiв i бажанням розiбрати телефон кортить взяти себе за комiр i кинути тобi пiд ноги а щойно ж перший мiсяць зими менi б прийти до тебе з компасом i настiльною лампою з краваткою за плечима i пiвнем пiд пахвою у вивернутому пальтi i з однiєю босою ногою розбити на порозi лiтрову пляшку молока а коли ти мене запитаєш: що це означає? вiдповiсти: я люблю тебе невже б ти не повiрила квiтам схованим в одному iз трьох рукавiв ти в Київ а я до лiсу любов пiшла на рiчку її єдинi друзi гуси тобi ввижаються коти я сам немов собака а все тому що я давно не слухав радiо котре висить на мащенiй вапном стiнi немов украдена iкона усi твої боги сидять навпроти дiжки з чимось визначним i як звичайно сваряться один iз них подарував менi недокурка i п’ять есересерiвських копiйок чому так тяжко повертатись? у Києвi бомонд i купа вражень у лiсi тiльки я на рiчцi молоденька крига й гвалт по радiо останнi вiстi елегiя зими у пеленi колише тугу душа iз зайцем ходить по снiговi витоптують велику цифру вiсiм згори це таїнство пантрує НЛО запитую куди iти щоб втрапити до тебе показують у рiзнi боки мене переконала чемнiсть та гуманнiсть зайця душа зосталася позаду а в грудях щось тяжке й холодне як пальцi покритки зими минув Великдень i Рiздво i ти мене минула на тому мiсцi де ми зустрiчались раз у рiк тепер щодня здибаю каяття з дворучною пилою а думав що минає все який я самотнiй посеред пустелi який я дрiбний i нiкому не потрiбний думав я стоячи на долонi у Бога я коней крав i крав дiвчат але любив лиш коней i зрадив їм прощався з ними пострiлом у вухо заради iменi яке дзвенiло срiбно мов вуздечка я полюбив її та не зумiв украсти щось нiжно шепче цiвка бiля вуха холодна як її вуста скажи менi що-небудь на прощання нехай це буде ворон або крук але нехай це так звучить як вiра в солов’я i жайвора скажи менi що-небудь iз тих книг якi повiрили у власну мудрiсть як вiрить тихий добрий чоловiк iз крайньої палати в те що вiн наполеон i юлiй цезар скажи менi чи вернешся але скажи якимсь iнакшим не коротким словом аби воно було хоч трохи круглим скажи i я все одно не повiрю у твоє мовчання Книга II. СТОЛИЦЯ ОСЕНІ - ЗИМА
ПОЕЗІЇ В ПРОЗІ

ПРИВАТНА ГАЛЕРЕЯ

1. Натюрморти
ОСТАННI ВИМIРИ

У центрi - зелений телефон зi знятою слухавкою. Слухавка, згорбившись, лежить долiлиць на списаному дрiбним, нерозбiрливим почерком аркушi паперу, нагадуючи вбиту горем людину, котра, заховавши обличчя i затуливши голову руками, плаче не так вiд самого горя, як вiд жалю до себе. Поряд на такому ж помережаному лiтерами аркушi стоїть гранчаста склянка, на три чвертi заповнена прозорою рiдиною i накрита окрайцем хлiба. По другий бiк телефону лежать, схрестивши дужки, наче забита тваринка - лапки, чорнi окуляри слiпця i мiдний грiш, що вийшов з ужитку. Перед телефоном, наче приручений горизонт, який дозволяє топтатися по собi i переступати через себе, але не тим, хто його приручив, а лише тим, котрi його не помiчають, випросталася вузька дерев’яна лiнiйка, обидва її кiнцi губляться за межами зображеної картини. З допомогою цiєї лiнiйки можна не тiльки дiзнатися про вiдстань мiж об’єктом А i об’єктом Б, але й вимiряти бiль, кохання та iншi роздiленi i нероздiленi почуття цих об’єктiв. Окрiм цього, свiтло ще не вiддiлене вiд темряви, а телефон мовчить, посилаючись на мудрiсть древнiх.

НАТЮРМОРТ З МЕРТВОЮ БДЖОЛОЮ

У вазi з кольорового скла (у мiшанинi кольорiв найчастiше повторюється бiломатовий та жовтий, але видiляється з усiх лише червоний), наче три юнi грацiї, чарують витонченiстю i аристократизмом вроди ледве розквiтлi троянди. Руки просяться до стебел, колючки яких м’якнуть пiд долонями i закохано лащаться. Ледь розкритi, як уста для поцiлунку, бутони зберiгають цноту, нiжнi рожевi пелюстки нагадують свiжiсть лiтнього ранку i чистоту роси. Вони щось шепочуть про кохання, видихають в обличчя тонкий, ледве вловимий, а тому бентежний, як нездiйсненна мрiя, прекрасний аромат. Яка краса!… Яка дивовижна досконалiсть!… Поряд з вазою лежить на боцi нiким не помiчена бджола. Проте якщо бодай на мить спинитися на нiй поглядом, а потiм перевести очi на квiтки - враз наступить прозрiння. Тодi бачимо, що стебла виготовленi з капрону, а пелюстки - з тканини. Над почуттями панує пiдозра до всього на свiтi. На всi питання вiдповiдає мертва бджола.

ВIКНО У СВIТ

Жовтi штори, наче волосся з обличчя, вiдгорнутi з вiкна, обрамлюючи його двома солом’яними снопами. Обидвi половини рам вiдчиненi навстiж. Погляд впирається у кам’яний мур в’язницi, мур заступає собою небо, утворюючи в кiмнатi вiчнi сутiнки. Однак звiдкiлясь згори i трохи злiва пробивається i падає на долiвку, покриваючи її позолотою, вузька смуга сонячного свiтла. Обiч вiкна висить дзеркало, у якому вiдображається протилежна стiна з так само вiдчиненим вiкном, за яким той самий мур, та ж сама золота смуга свiтла i навiть дзеркало поряд з вiкном… Питаємо себе: чи це можливо? Поволi починаємо здогадуватися, що у дзеркалi бачимо вiдображення вiдображення дзеркала, котре висить на протилежнiй стiнi. I вже коли ми, потiшенi власною кмiтливiстю, остаточно переконуємося у своїй правотi - помiчаємо, що на пiдвiконнi лежить сiрникова коробка, а на вiдображеному її немає. Виникає гнiтюче бажання озирнутися.

ФАТУМ

Маринований оселедець з вiдкритим ротом i випуклим тьмяним оком приречено слухає, як час вицокує язиком у черевi електронно-механiчного годинника. Хвiст оселедця мiцно затиснутий пружиною у пастцi для мишей. Усiм своїм виглядом оселедець iмiтує почуття болю, однак його зовнiшнiсть i загальна