Олександр Павлович Бердник - Діти Безмежжя, Олександр Павлович Бердник

Земля. Чути її вселенський подих в шепоті лісу, в плюскоті хвилі. Чути її багатобарвний голос у гімнах весняних, що їх співають птахи, в далекій симфонії полів, у нечутній мелодії зоряних променів. Зараз… одна мить… все стане ясним, все зіллється в щось одне, просте, зрозуміле, як образ матері, як звичайний подих.

— Гу-у-у-у-у! — прозвучало вдалині, протяжною луною відгукуючись по дніпровській долині.

Чари зникли. Поліфонія природи розсипалася на міріади звуків, зруйнована звичайним гудком пароплава. Іван розчаровано поглянув на плесо, де гойдались відбитки зірок. Не вийшло! Ще рано! Але як прекрасно! Як чудово, що можна в кожній події, в кожній речі і явищі знайти себе, свою частину, пульс свого живого, трепетного серця.

І хлопець радісно рушив уперед.

«Сини божі»

Лисиця виглядав у вікно кабінету, сердито бурчав:

— Не будинок відпочинку, а дискусійний клуб! Що вони — весь місяць будуть мозолити мені очі?

Головні «спорщики», як назвав їх Лисиця, вже сиділи в кріслах на веранді. Академік Гримайло, схилившись до Івана, задоволено бубонів:

— Одніс я вашу наречену вчора додому, коли назустріч мама…

— Яка мама?

— Та її ж мама Мані нашої. Сплеснула руками, кинулася до неї, питає, що таке. Кажу, не бійтесь. Ваша донька приймала участь у дискусії. Вона й бідкалася, і сміялася. Потім однесла її в хату спати. Ми ще трохи поговорили. І знаєте, хто вона — мама нашої дівчинки?

— Хто? — поцікавився Заграва.

— Майбутній астробіолог. Готується летіти на інші планети, щоб вивчати тамтешню флору і фауну…

— Правда?

— Що ж я — вигадуватиму? Та вона прийде сюди, обіцяла.

— Незабаром весь район збіжиться до нашого будинку відпочинку, — мовив весело Сум.

— Не завадило б, — сказав Гримайло. — І не лише в окремих місцях, а всюди треба відкрити дискусійні клуби. Щоб люди могли після роботи не тільки подивитися кіно чи п’єсу, а й посперечатися, подумати разом над різними проблемами, розвивати своє мислення…

Сум смикнув академіка за рукав піджака, показуючи на берег.

— Погляньте, хто прийшов.

Академік придивився, тихенько засміявся.

— Іване, ваша наречена. І не сама, а з мамою.

Заграва з цікавістю глянув у той бік, куди показував Гримайло. В сутінках він побачив маленьку постать Мані, а поряд з нею невисоку худеньку жінку в білій кофточці і темних вузьких штанях.

— Сюди, до мене, — загримів академік. — Маню, веди й маму сюди.

Донька і мама пробралися крізь юрбу слухачів до балюстради. Жінка ніяково поглядала навколо, вибачливо говорила глухим приємним голосом:

— Не витерпіла, дуже зацікавилась. Маня таке розповідала…

— Не пожалієте, — запевнив її академік. — Сідайте, будь ласка Не відмовляйтесь, це місце Мані. Поміститесь удвох. А це, знайомтесь, наречений вашої Мані, Іван Заграва…

Заграва невдоволено пересмикнув плечима.

— Що за жарти?

— Зовсім не жарти! — без тіні посмішки сказав Гримайло. — Правда, Маню?

— Не жарти, — підтвердила серйозно дівчинка. — Я буду ждати.

Її мама весело, беззвучно засміялася. Заграва, поглянувши на неї, теж розвеселився. Йому одразу сподобалась маленька худенька жінка з великими, темними очима, з плавними, стриманими рухами. Чимось сильним і незламним віяло від неї, щирим і сердечним.

— Таня Райдуга, — назвала вона себе, а Заграва, тиснучи мініатюрну руку, про себе думав: «Така полетить. Куди завгодно. Не лише на інші планети, а й до далеких зірок».

Тим часом Сум, вставши з крісла, оглянув притихлих слухачів і сказав:

— Про що ми вчора почали розмову?

— Про пришельців! — загули слухачі.

— Не забули, — схвально сказав Сум. — Що ж, тоді дамо слово нашому космонавту. Іване, починайте, люди ждуть… Ви обіцяли!

Нойс, який сидів з дружиною поряд з академіком, знову вихопив блокнот, ручку. У Заграви схвильовано забилося серце. Так було завжди, коли заходила розмова про таємні, заповітні явища і речі. Хлопець одкашлявся, вибачливо сказав:

— Я спеціально не займався цією проблемою. Буду говорити сумбурно. Це просто мої думки…

— Не треба передмов, — попередив жартома Сум. — Все одно суперечка буде…

— Гаразд. Я почну з одного запитання… Уявіть собі, що сто років тому отут, на березі Дніпра, або будь-де в іншому місці з неба раптом опускається дивний апарат, а з нього виходять невідомі істоти. І одягнені вони так, як, скажімо, наші космонавти. У голубих комбінезонах, шоломи на голові, дивні пристрої… Як би зустріли таких істот наші діди?

— Ого-го! — засміявся хтось. — Такий би молебень устругнули…

— От бачите, — сказав Іван, — ви правильно розумієте. Для чого я запитую про це? Тому що часто говорять не подумавши: якби пришельці були на Землі в минулі віки, історія відзначила б такі події. А я кажу: ні, не відзначила б. Чому? Тому що світогляд людства був забобонний і примітивний. Земля — млинець серед океану, небо — скляний чи кришталевий купол над головою, зірки — світильники, прибиті до сфери. За сферою — житло богів, ангелів. Отже, хто опускається з неба — той житель раю, син бога, ангел, божий вісник… Коротше кажучи, хто завгодно, тільки не людина, не звичайна істота. Уявлення про інші планети люди не мали, а звідси і таке сприйняття міжпланетних гостей.

— Я не згоден, — промовив Шум.