Микола Петрович Трублаїні - Глибинний шлях, Микола Петрович Трублаїні

Другого дня новий співробітник “Зорі” прокинувся після полудня.

Із стін кабінету на мене глянули портрети Віллі Поста та Сігізмунда Леваневського і карта земних півкуль. За склом високих полиць стояли численні книги. Мою увагу привернуло, що в цій великій кімнаті було два письмових столи, поставлених один до одного, кожен із своєю лампою та прибором. Наче тут працювали двоє людей. Учора, поспішаючи лягти, я не звернув на це уваги.

Поки одягався, рипнули двері, і почувся голос Станіслава:

— Не спиш?

— Ні. Здається, час вставати, га?

— Ще б пак! — сказав хазяїн, заходячи до кімнати й посміхаючись.

— Ну що, вночі несподівані гості більше не з’являлися?

— З мене й одного досить. Коли б ми вчасно не наспіли, то, мабуть, плакали б деякі речі. Хоча, що б він особливо цінного міг винести відціля?

— Мабуть, він саме до твого письмового стола добирався, коли ми зайшли.

— Там-то цінне є, тільки не для нього. Грошей я в столі не держу, золотих годинників теж. А мої розрахунки йому не потрібні. Лідині папери теж. — Станіслав показав на один із столів. — Це її. Я ж дома буваю не часто, так що в нас кабінет на двох. Поки що миримось… Ну, давай умиватися, а то я вже хочу снідати.

Під час сніданку Станіслав частував мене холодними закусками та чаєм з вином, запевняючи, що це найкращий напій для шлунка ранком після банкету. Я ждав, що з нами снідатиме і Ліда. Але вона не показувалась. Так і не впоравшись з своєю цікавістю, я спитав:

— Де ж твоя сестра?

— Ліда на роботі. Не всі ж працюють спеціальними кореспондентами, щоб вільно поводиться з своїм часом.

— А ти?

— Я ж у відпустці, хіба не казав?

— Так, так. І їдеш на дачу до дружини й батьків?

— Хотів би сьогодні, та не знаю. Мабуть, завтра доведеться.

— А чому сестру з собою не береш?

— Вона недавно повернулась з відпустки. В Криму була. Тепер у неї багато роботи.

— Де вона працює?

— У академіка Саклатвали. В лабораторії металів.

— Вона будівництвом займається?

— Не зовсім так. Вона фізико-хімік. Спеціалізувалася на вивченні різних металів. Ну, а метали — будівельний матеріал. Вона ж і мені допомогла. Мій літак і його мотор збудовано з нових матеріалів. Розповідати тобі про них я не буду, бо це військова таємниця, але вони — значний крок вперед для нашої авіації.

— Цікаво.

— Безперечно. Зараз я думаю відпочити місяця півтора, а там займусь знов цим літаком. Мені думається, що коли інженери допоможуть, то наступної весни я перекрию свій рекорд не менш як хвилин на сорок п’ять.

Після сніданку, розпрощавшись з Шелемехою, я поїхав до редакції домовитися про свої перші завдання.

Черняка застав трохи кислим. Він признався, що не виспався після вчорашнього вечора.

— Ти на кілька днів затримайся у нас. Підождемо, що там з’ясується з проектом Макаренка. А поки що ось тобі цікава тема. Візьми яку-небудь з лабораторій науково-дослідного інституту будівельних матеріалів та будівельної техніки.

— Це академіка Саклатвали?

— Так. Він керує цим інститутом.

— Я охоче взяв би лабораторію металів.

— Не заперечую. Приготуй папірець від редакції, я підпишу, і рушай туди.

Я поспішив до друкарської машинки. Там мене побачив Догадов, приязно привітався, як із давнім знайомим, і сповістив, що бачив листа на моє ім’я, якого тільки-но приніс до редакції листоноша. Догадов зараз же побіг у кімнату до секретаря і приніс відтіля листа. В конверті було запрошення від професора Довгалюка відвідати його сьогодні ввечері, бо саме сьогодні до нього збираються кілька друзів на склянку чаю.

— Дуже вам вдячний, — подякував я Догадову. — Це запрошення на вечір фантазії.

— Що то за вечір? — зацікавився він.

Коли я пояснив йому, він почав просити взяти його з собою. Я радий був би задовольнити прохання, але не знав, як подивиться на це професор.

— Знаєте що, — сказав я своєму колезі, — я дзенькну телефоном до Шелемехи і спитаю, чи це зручно. Краща буде, якщо він вас приведе туди. Я ж бо людина зовсім нова і, мабуть, не цікава для Довгалюка.

Догадов погодився. Скориставшись телефоном, що стояв біля мене, я за хвилину розмовляв із Станіславом. Льотчик відповів, що приводити нового гостя до професора справа делікатна. Він не хоче зловживати своєю настирливістю, але обіцяв поговорити з Аркадієм Михайловичем, щоб той запросив Догадова на один із наступних вечорів.

— А чому це так несподівано? — спитав я Станіслава. — Учора ж професор нічого не говорив.

— Він сьогодні дзвонив мені, тільки-но ти пішов, і просив обов’язково відвідати його ввечері. Це, власне, заради моєї недостойної персони, бо завтра я все ж таки їду.

— А хто там іще буде?

— Не знаю. Ти, я, Ліда, а хто ще-невідомо. Тільки не спізнюйся, професор цього не любить.

— Гаразд.

І я повісив трубку.

— Ну що? — спитав Догадов.

Я переказав йому пояснення І обіцянку Шелемехи.

— Шкода, — розчаровано промовив він, — тішу себе надією, що льотчик замовить за мене слово і я ще попаду туди.

Мені самому було жаль колегу, бо я бачив, що йому дуже хотілося попасти на той вечір.

— А хто там іще буде? — зацікавився він.

— Шелемеха не знає. Сестра його буде.

— Ліда Шелемеха? — швидко спитав Догадов.

— Так. А ви її знаєте?

— Колись бачив. — І він одійшов від мене. “Може, це він?” раптом запала мені в голову нова підозра.

Мушу признатися, що разом з цим у мене враз ворухнулася недоброзичливість до молодого чоловіка. Але я переміг це