Олександр Грін - Фанданґо, Олександр Грін

прострочений талон на оселедці, квитанція на ремонт годинника, талон на пральню, талон на… Господи! — закричав він, — я загубив другу білу картку, а сьогодні останній день цукрового пайка!

Отак скрикнувши, скрикнувши гірко, бо вже вп’яте перегортаючи свої папірці, мав зізнатися собі у втраті, він поспішно запихав усе жужмом назад у кишеню і додав:

— Якщо тільки я не забув її на кухні, де чистив чоботи!.. Я встигну! Я повернуся! Я побіжу й буду через годину, а ти почекай мене!

Вони домовилися, де зустрітися, і старий, намотавши мотузку на рукавицю, задріботів, тягнучи санчата, до воріт. Од різкого поруху лящ випав із діри на сніг, і я, піднявши його, закричав:

— Риба! Риба! Ви загубили рибу!

Але старий уже зник у воротях, а жінки не було. Тоді, по хворобливому відчуттю знахідки чогось їстівного, без особливого практичного міркування та без жагучої радості, лише тому, що лежала біля ніг їжа, я підняв ляща та сунув його до кишені. Потім я став перетинати різні черги, раз у раз спотикаючись об повзучі санчата. Крізь тісну юрбу першого коридору я дістався канцелярії з метою довідатися про свою заяву.

Секретар із похмурим обличчям, стіл якого обступили дами, діти, старі, художники, актори, літератори та учені, кожен по своїй тоскній справі (був тут і особливий вид — пайкові авантюристи), розкопав нарешті купу паперів, де й розшукав позначку проти мого прізвища.

— Вашу справу ще не вирішено, — сказав він. — Чергове засідання комісії відбудеться у вівторок, а сьогодні п’ятниця.

Трохи охоловши від надій, з якими пробирався до стола, я рушив нагору, до буфету, де міг за останню свою тисячу випити склянку чаю зі шматком хліба. Рух навколо мене був настільки великий, що нагадував бал або банкет з тією різницею, що всі були в пальто і шапках, а на спині тягли мішки. Двері хлопали по всьому будинку, нагорі та нанизу. Кругом уже поширилася чутка про іноземну делегацію, що привезла подарунки; про це балакали на кожному повороті, у буфеті й кулуарах.

— Ви чули про делегацію з Аргентини?

— Не з Аргентини, а з Іспанії.

— З Іспанії, егеж.

— Ой, то все одно, але скажіть — що? що? жири? А чи є матерія?

— Та кажуть, багато всього і роздаватимуть наступного тижня.

— А що саме?

Хтось авторитетний, зичний, іноді поглядаючий зверхньо кругом з-під арки брів, стверджував, що делегація прибула з острова Куби.

— А не з Саламанки?

— Ні, з Куби, з Куби, — говорили, проходячи, всезнаючі акторки.

— Як, із Куби?

Уже народився каламбур, і я чув його двічі: «Кубу від Куби». Двоє молодих дівчат, збігаючи по сходах, як це звичайно роблять дівчата, тобто через сходинку, зупинили своїх знайомих, крикнувши:

— Шоколад! Отак!

Оживилися навіть баби та оті сутулуваті, короткозорі люди в окулярах, з обличчями, позбавленими помітної рослинності, які видаються байдужими до всього і яким завжди вузьке пальто. У поглядах з’явилася ознака душевної рівноваги. Голодні обличчя, з напруженою думкою про їжу у втомлених очах, поспішали переказати новину, а дехто вже направився до канцелярії, щоб уже точно дізнатися про все.

Так пройшло трохи часу, поки я штовхався по мармурових сходах, прикрашених статуями, і пив у буфеті чай, сидячи за скляним столом під пальмою, — раніше в приміщенні цьому був зимовий сад. Не розуміючи, чого це хліб пахне рибою, глянув я на руку, помітив налиплу луску, і згадав про ляща, що стирчав із кишені. Засунувши зручніше ляща, щоб не тер мені ліктя хвостом, я підняв голову і побачив Афанасія Терпугова, давно знайомого мені кухаря з ресторану «Мадрид». Це був сухорлявий, пришиблений чоловічок з нишпоркуватим поглядом і деякою манірністю на обличчі; тонкі, піджаті його губи були поголені, а дивився він поверх окулярів.

На ньому були довге, наче труба, пальто та тісна смушкова шапка. Чоловічок цей, шуткуючи, смикав за хвіст мого ляща.

— Із припасом вас! — сказав Терпугов. — А я спершу думав, то сікачка, боявся порізатися, хе-хе-хе!

— А, вітаю, Терпугов, — відповів я. — Ви що тут робите?

— Та один знайомий підшукував мені роботу в крамниці або на кухні. Так я зайшов йому сказати, що відмовляюся.

— І де ж ви найнялися?

— Як, де? — сказав Терпугов. — Втім, ви цього діла ще не знаєте. Одне вам скажу, — приходьте завтра до «Мадриду». Я орендував ресторан і відкриваю його. Кухня — моє шануваннячко! Ну, так ви ж знаєте, ви мої розтягаї, як бува, хильнете, на згадку брали з собою, пам’ятаєте? І казали: «На стінку повішу, у рамку вставлю». Хе-хе! Було, було! А то ще польські колдуни з маслом… Ну, та я вже вас не дражнитиму. Потім — оркестр, вищий клас, який тільки спромігся знайти. Багато з вас не візьму, та ще й на честь відкриття заграємо вам іспанські танці.

— Одначе, Терпугов, — сказав я, поперхнувшись од здивування, — ви думаєте, що кажете?! Що ж це, вам одному, всупереч усім правилам, дозволять таку справу, як «Мадрид»? Це двадцять першого року?

Тут відбулося зі мною щось подібне на всім відомий момент роздвоєння зору, коли все бачиш подвоєним. Щось заважало дивитися, чітко бачити перед собою. Терпугов віддалився, потім став видимий іще далі, і, хоча стояв він поруч зі мною, навпроти вікна, я бачив на тлі вікна, неначе вдалині, як він нюхає тютюн із замисленим обличчям. Він говорив, немовби й не звертаючись до мене, а убік:

— Ви там собі як хочте, але приходьте. Та ще й оддайте-но мені ляща, а я його вимочу, вичищу — та оброблю під кашу та хрін зі сметаною, вже такі будете задоволені! Я так собі думаю, що у вас і дров нема.

Продовжуючи дивуватися, я протер очі та знову опанував зором.

— Хоч ви й кажете дурниці, — сказав я з досадою, — ляща, однак, візьміть, бо мені його не приготувати самому. Беріть! — повторив я, оддаючи рибину.