Олег Євгенович Авраменко - Принц Ґаллії

промайнув повз старого воротаря, замалим не збивши його з ніг. Вершник, юнак років шістнадцяти, рвучко зупинив коня й негайно спішився.

— Опускай ґрати! — наказав він. — Хутко!

Та було вже запізно. Погоня увірвалася в двір, і старий Педро знову ледве встиг відсахнутися, щоб не потрапити під копита коней.

Тоді Філіп (а юнак у сорочці навиворіт був саме він) кинувся до найближчого вартового й вихопив з його піхов меч. Вартовий ніяк не відреаґував на вчинок свого пана і лише розгублено дивився на людей, що так нахабно увірвалися в замок правителя Кантабрії.

— Ну! — звернувся Філіп до своїх переслідувачів. — Хто перший? Тільки швидше вирішуйте, бо скоро мої люди зберуться.

Попередження було не зайвим: щойно вартовий на вежі (хлопець метикуватіший, аніж його товариш, у якого Філіп запозичив меча) дав сиґнал тривоги, увесь замок сповнився різноголосим гамором, тупотом ніг, бряжчанням сталі об сталь — воїни залоги та слуги поспіхом озброювалися.

— Мерзотник! — гнівно вигукнув старший з непроханих гостей. — Розпусник! Ти відповіси за все, байстрюче!

— Я чекаю, — спокійно промовив Філіп, дивлячись на ватажка з глибокою зневагою і презирством.

— Зараз, зараз, паскудо! — гарчав той. — Час відплати настав, хтива тварюко. Ти ще гірко пошкодуєш про той день, коли вперше побачив Терезу. Сучий ти син! Та я ж тебе…

— Сумніваюся, — незворушно відповів Філіп. — Боюсь, це вам доведеться пошкодувати про ту хвилину, коли вам спало на думку вистежувати мене. А з вами, Дієґо де Сан-Хуан, — звернувся він безпосередньо до старшого, — буде окрема розмова. Якщо ви гадаєте, що я подарую вам ваші образливі слова, то дуже помиляєтесь. Ми з вами ще поговоримо про це — але в інший час і в іншому місці. А тепер забирайтеся геть, бо за хвилину я накажу варті роззброїти вас і добряче відлупцювати батогами.

— Ми ще побачимо, хто кого відлупцює, — огризнувся Дієґо де Сан-Хуан. Засліплений люттю, він зовсім не зважав на те, що на подвір’ї вже зібралося близько трьох десятків озброєних людей, і ладен був кинутися в бій. Здавалося, от-от розпочнеться сутичка.

Аж це зненацька, у найкритичніший момент, пролунав владний голос:

— Хвилинку, панове! Вгамуйте свій запал. Що тут діється?

У світлі смолоскипів між супротивниками з’явився наш недавній знайомий, молодий вельможа. Схрестивши на грудях руки і гордовито відкинувши голову, він спрямував на Філіпових переслідувачів пронизливий погляд своїх темно-карих очей.

— Хай тобі чорт! — ще дужче розлютився Дієґо де Сан-Хуан. — А ти хто такий?

— Ви нечема, пане. Я Альфонсо Кастильський. Раджу взяти це до відома.

І поглядом, і поставою, і голосом він разюче відрізнявся від того дона Альфонсо, що допіру вів чемну, неквапну розмову з превелебним Антоніо.

Відповіддю на цю приголомшливу звістку було дев’ять майже одночасних стрибків з коней. Всі незвані гості поскидали капелюхи.

— Ваша високосте, — розгублено промимрив Дієґо де Сан-Хуан, чию нахабну самовпевненість мов корова язиком злизала в присутності старшого сина їхнього короля. — Ваша високосте, ми ж не знали…

— Вже знаєте. Хто ви такі?

— Я Дієґо де Сан-Хуан, а це мої брати — Хуан Антоніо де Сан-Хуан, Енріке де…

— Годі, цього досить. А тепер відповідайте: за яким таким правом ви вторглися до чужого замку? Тим більше, до замку свого сеньйора.

— Ваша високосте! Ми вимагаємо справедливості! — загорлав один із братів де Сан-Хуан. — Цей негідник знечестив наш дім, зганьбив нашу родину.

— Зганьбив, кажете? І як? — з усмішкою запитав наступник кастильського престолу, здогадуючись, утім, про що йдеться. — Розповідайте, що сталося, а я вирішуватиму, хто з вас правий, а хто винний. Врешті-решт, королівська влада для того й існує, щоб служити справедливості.

Дієґо де Сан-Хуан почав:

— Ми застали цього мерзотника…

— Е ні, стривайте, — урвав його звинувачувальну промову до Альфонсо. — Передусім, мерзотників тут немає… окрім вас, можливо, судячи з вашої поведінки. Якщо ви маєте на увазі свого сеньйора, дона Феліпе, то так і кажіть.

— Ваша високосте, — промовив присоромлений Дієґо. — Я вже давно підозрював, що цей… сеньйор дон Феліпе звів нашу сестру, а сьогодні ми вистежили його. Він був… був… — Старший брат запнувся.

— Де він був, по ньому видно. — Тон кастильського принца залишався суворим, а проте відчувалося, що його розважає комізм ситуації. — І що ж ви вимагаєте?

— Покарати безчесного розпусника, от що! — втрутився дванадцятирічний хлопчисько, найменший з братів.

— Он як? — Дон Альфонсо уважно поглянув на Філіпа.

„Гай, який красень!“ — подумав він. — „Не диво, що дівчата сохнуть за ним.“

Філіп дивився йому просто в очі — сміливо і навіть трохи зухвало.

„Якщо мені вдасться заманити його в Толедо, багато наших дам до самої могили згадуватимуть мене добрим словом,“ — вирішив дон Альфонсо; вочевидь, він непогано знав столичних жінок. — „Гм… А от від їхніх чоловіків подяки я не діждуся.“

— Отже, ви стверджуєте, — він знову повернувся до братів, — що дон Феліпе знечестив вашу сестру.

— Так, — відповів йому хор у дев’ять горлянок.

— І наш дім, — додав Дієґо.

— Про дім зараз не йдеться. Розберімося спершу з сестрою. Вона вам скаржилася на дона Феліпе?

Дієґо де Сан-Хуан здивовано вирячив очі.

— Що-що? — пробелькотів він.

— Чи скаржилась вона, повторюю, що дон Феліпе наглумився над нею?

Брати були вкрай спантеличені таким трактуванням їхнього звинувачення.

— Ні, ваша високосте, не скаржилася, — першим оговтався Дієґо. — Ви нас хибно зрозуміли. Він не глумився над нею… Цебто насправді він наглумився, але він не…

— Так що ж він, зрештою, зробив?

— Він… е-е… сестра сама… е-е…

— Ну!

— Тереза… тобто, наша сестра… вона добровільно… е-е…

— Годі мекати! — гримнув дон Альфонсо, ледве стримуючись, щоб не зареготати. — Ви хочете сказати, що вона з власної волі спала з ним?

— Так, ваша високосте. Але…

— Тоді я нічого