Галина Василівна Москалець - Потрапити в сад

панічного страху перед прохідним балом... На селі залишалися тільки хлопці й дівчата з багатодітних сімей або вже зовсім закінчені тупаки. Йшли вони робити в колгосп поруч із геть спрацьованими жінками, для яких не існувало ні польотів у космос, ні модних книжок. Тих жінок обходило лише одне питання сучасності: буде війна чи ні? Та й боялися вони не за себе, а за дітей та онуків.

Туга за містом потроху розсіювалася. Пішли дощі, звичні в цю пору, які зробили дім островом, обгорнутим сивим туманом.

Петро лежав у холодній кімнаті на дивані, коли незбагненна, але вже відома йому сила підняла, підхопила його і за мить перенесла до міста — штовхатися між людей і парасоль. Тут, виявилося, теж сіявся дощ, єдина функція якого полягала в тому, щоб трохи позмивати пилюку з дахів й потішити дерева в їхньому деспотично обмеженому людьми існуванні. Ноги самі привели Петра на порожнє подвір’я лікарні...

— А її позавчора виписали! Ні, я не цікавилась, у якому стані. Це не входить у мої обов’язки. Долікується вдома. Ви знаєте її адресу?

— Знаю, — відповів Петро.

Потім був автобус, що тріщав від мокрих людей, лайка водія, понівечені квіти, нарешті — воля! Петро діяв наче під гіпнозом, не володіючи ні тілом, ні думками. З такою ж легкістю, з якою він зараз йшов до Марії, міг би, мабуть, вчинити злочин.

— Марію можна? Я — Петро. Ми разом вчилися.

Тиха скромна жінка розгублюється перед рішучим хлопцем.

— Заходьте. Ой ні, не треба роззуватися! Ми, знаєте, не тримаємо кімнатного взуття для гостей...

Марія лежить на канапі, вкрита великою хусткою.

— Привіт! — мовила, вбачивши Петра.

— Я був у лікарні, але тебе вже виписали.

— Так, позавчора.

— Як ти себе почуваєш?

— Добре.

— Не підеш тепер працювати?

— Чому? — несподівано різко підводиться дівчина. — Я ж не каліка. Навіть перелому немає.

Вона сідає на канапі, поправляючи коси.

— Я не знаю, чого ти прийшов, але мені зараз нікого не хочеться бачити.

— Зате я тебе хочу бачити.

— Тебе хтось підмовив сюди прийти?

— Ні, чесне слово, ні! Тобто якась сила привела мене сюди. Я був удома — раптом опинився серед міста. Але ти все одно не повіриш...

— Звичайно, ні. Зрештою, мені байдуже. Я втомилась, отупіла, і все за межами цієї квартири мені видається брудним...

Петро крадькома окинув поглядом кімнату. Книжок тут було мало. Іграшок теж. Може, він потрапив не до Марії? На столику лежала старенька гітара. Це ще більше його здивувало.

— Не сердься на мене. Добре, що прийшов...

— Марієчко! — гукнула мати. — До тебе знову гості.

Марія зблідла і втупила очі в двері.

— А, то ви, хлопці, — полегшено зітхнула вона. — Знайомтеся, це Петро.

— Привіт!

Їх було троє. Петро й не здогадувався, що в Марії можуть бути якісь друзі серед хлопців.

— Хотіли квітів тобі принести, але нема грошей. Красти на клумбі серед білого дня страшно. Може, відзначимо твоє повернення сьогодні, бо вчора ти була якась некомунікабельна? І з Петром ближче познайомимось. Він теж?..

— Ні, — похитала головою Марія, — ми просто разом вчились.

— Ясно, — хлопці відразу збайдужіли до Петра.

— То я побіжу, покличу до столу твою маму, — запропонував Віктор.

— Добре.

— Я піду, — промимрив Петро.

— Залишся, — сказала Марія і, коли Сергій з Костею вийшли за Віктором, посміхнулась. — Оце мої хлопці. Ми вчилися в одному класі. А тепер разом співаємо.

— Ти співаєш?

— Я про це ніколи не казала. Ми дуже рідко виступаємо перед публікою. Хочемо бути студійною групою.

— Я хотів би вас почути.

— Це поки що неможливо. Хіба хтось із хлопців дав би тобі касету, але навряд...

Хлопці повернулися й швидко зібрали на стіл.

— За що ж ми вип’ємо? — підніс чарку Віктор, який чимсь нагадував буддиста, мабуть, голеною своєю головою.

— За музику! За що ж іще! — гукнув Костя, який примостився на килимку. — Решта — дурниці!

— Досить пити за музику! Не буду я за неї пити! — не знати чому розсердилася Марія.

— Не кричи, голос зірвеш, — зупинив її Віктор.

— Ну й нехай! Знайдете собі іншу солістку. Давайте вип’ємо, щоб у нас в особистому житті було все гаразд. Правда, мамо? Яка ж буде музика, коли довкола бруд?

— Це тобі після тої стерильної лікарні всюди бруд ввижається. Руки мий частіше, коли така чистюля, — знов озвався Віктор.

— Вітю, — докірливо сказала Маріїна мама, — вже хоч сьогодні не сваріться...

— Подумаєш, сердечні драми! Взагалі, було б за ким сохнути! Тільки й того, що служив в армії. Вийшла б за нього, то побачила! Він би кожного ранку прокидався і скиглив: «Ти мене не розумієш. Ти мені все життя скалічила. Піду повішуся». А потім сідав за стіл і жер, як свиня. Ми б тебе самі за нього не віддали.

— Годі вже! — зупинив Віктора Сергій. — Наливаю по другій, але прошу без тостів.

— Яблука беріть, — схлипнула Марія й обернулась до Петра: — Чуєш, як вони зі мною розмовляють? Ніби я така сама, як вони...

— А яка ж? — знизав плечима Віктор. — Наш друг, товариш і сестра.

— Жінка ще кимось