Клод Кампань - Прощайте, мої п'ятнадцять літ...

в обличчя, а вона все їхала наосліп, чуючи тільки, як жвакають по мокрій дорозі шини. Нараз поривом вітру їй здуло з голови каптур, і поки вона, закинувши назад голову, силкувалася однією рукою знову натягнути його, якась машина перегнала її, здійнявши цілий фонтан бризок.

«Ну й чистенька ж я приїду, що й казати», — подумала дівчина, натискаючи на педалі. Потім вона звернула на вибоїсту дорогу, що вела до Фовемберга. Та не встигла проїхати якусь сотню метрів, як довелося різко загальмувати й злізти з велосипеда. Вона їхала, низько нахиливши голову, і не помітила, що поперек дороги стояла вантажна машина, — можливо, та сама, яка ото випередила її на шосе, — і мало не наскочила на неї. Увімкнуті фари яскраво осявали поле.

Якась чорна постать зіскочила з машини, підступила до Інгвільд, наставила електричний ліхтарик їй просто в обличчя. Це тривало кілька секунд, а може й довше, дівчина мимоволі відступила назад. Тоді чоловік опустив ліхтарик.

— Ви тут не проїдете, — сказав він. — Я ось розвертаюся.

— Бачу, — відказала Інгвільд.

Але вона й далі була насторожі. Цей чоловік брехав. Коли б він справді хотів, як запевняв, розвернути машину, йому куди простіше було б проїхати заднім ходом до шосе, аніж грузнути зі своїм мастодонтом у багнюці на схилі цієї вузенької доріжки.

Тепер у світлі фар Інгвільд могла хоч якось розгледіти незнайомця. Він був дуже високий, вищий за Гійома і ширший за нього в плечах, але набагато худорлявіший. До лоба йому прилипло мокре пасмо білявої чуприни, і обличчя через те було зовсім дитяче, — Інгвільд здалося, що йому не більше дев'ятнадцяти-двадцяти років. На ньому були штани і теплий кольору морської води светр з високим виложистим коміром. Хлопець стояв, засунувши руки в кишені, і ніби насміхався з навального мокрого вітру, який шмагав його, шпурляючи в лице краплини дощу. Інгвільд дивилася в його очі, вони сяяли на мокрому виду якоюсь глузливою посмішкою. І раптом дівчина відчула страх. У погляді його було щось таке… Вона й сама не відала, що саме. Чому, питала себе, пойняла її якась неясна тривога? Вона, Інгвільд, смілива, пустотлива дівчина, її жоден принц не збентежив би, а тут уперше в житті потупила очі й знітилась.

— Ви Нор… Пробачте, іноземка, яка живе у капітана Ле Марруа? — спитав незнайомець.

Інгвільд уже опанувала себе.

— Так, норвежка, — підкреслила вона.

Дівчина не насмілилася вимовити: «А ви?» Тільки поглянула на нього запитливо.

— А я, як бачите, водій ваговоза, — пояснив він.

Хлопець стояв, засунувши руки в кишені, не зводив з неї пильного погляду і, здавалося, й не думав іще щось розповідати про себе. Тоді Інгвільд спитала сама:

— А як ви мене впізнали?

Він здригнувся, — де й поділася його глузливість. Замкнувся в собі, погляд йому, як здалося Інгвільд, став якийсь страдницький і від того немов сором'язливий.

— У вас найсвітліше волосся у всьому селі,— пояснив лагідно. — Воно мені одразу впало в очі, коли я обганяв вас на дорозі.

— Ага! То це були ви? Добряче ж ви мене обляпали!

— Я вас надто пізно помітив. До того ж цією тритонкою не так-то й легко керувати. Пробачте мені!

Інгвільд знизала плечима. Хіба вона могла дорікати йому за це, гніватися на нього?

— А що ви возите? — поцікавилася вона, ткнувши пальцем на машину.

Він наче розмірковував якусь мить.

— Лантухи з борошном… сьогодні,— відказав. Потім загадково всміхнувся, мовби щось пригадавши, й додав: —А часом і дівчаток!.. Ви не маєте бажання під'їхати?

Інгвільд відступила на крок.

— Ні, дякую. Я не боюся дощу.

— Шкода! З таким волоссям, золотистим, як жито, вас і не помітно було б серед мішків з борошном.

Отак говорячи, він підступив до Інгвільд. Потім рвучко відкинув назад свій каптур і, знову наставивши електричний ліхтарик дівчині просто в обличчя, пильно втупився в неї очима. Це тривало тільки якусь мить, та Інгвільд, злякавшись того дивного погляду, відскочила назад і ненароком звалила велосипед.

Хлопець ніби прокинувся. Звільна провів долонею по лобі. Нахилився, щоб підняти велосипед,

— Перепрошую, — мовив.

Інгвільд мовчки схопилася за руль, скочила на педалі і стоячи поїхала назад до шосе, лишивши позаду автомашину… Вона все ще ніби відчувала на собі дивний погляд незнайомого хлопця. Зненацька він гукнув, склавши долоні рупором:

— Інгвільд!.. О Інгвільд… Інгвільд…

Він кликав її крізь ніч, немов благаючи порятунку, і цей тривожний клич довго-довго линув услід утікачці, аж поки не затих, ніби згас у безнадії…

Вона й сама не знала, скільки часу блукала навмання околишніми дорогами, приголомшена, тремтячи од збудження, як у лихоманці. Півгодини? Годину?

Коли зрештою виїхала на шлях, що вів до села, автомобіля вже й сліду не було. На всій дорозі вона й колії від нього не помітила.

Та ось Інгвільд відчинила, нарешті, двері до кухні, і з нею разом немов уся буремна ніч увірвалася до нас. Капітан полегшено зітхнув і відклав книжку, яку вже й доти не міг читати від хвилювання. Я гукнула братові у майстерню:

— Гійоме, прийшла, нарешті!

Вона скинула з себе пальто. Довгі мокрі пасма волосся прилипли до бурякових щік. По самі коліна забрьохана багнюкою, дівчина вся тремтіла. Не вимовивши й слова, Інгвільд підійшла до вогню. Ні разу доти я ще не бачила її такою стривоженою і водночас радісно-збудженою.

Капітан втупив у неї очі, і я відчула, що він не наважується розпитувати, хоч серце йому стискає неспокій. Тоді наважилась я:

— Що з тобою сталося, Інгвільд?

— Не знаю, — не обертаючись, відказала дівчина. Вона гріла руки біля вогню і стояла до нас спиною. — Мене щойно перепинив якийсь хлопець, поставивши свою автомашину поперек дороги. Він не пропускав мене, світив в обличчя ліхтариком і довго розглядав мене…

Умостившись на кам'яному виступі біля каміна, вона зіскулилася, як