Жюль Верн - П’ятнадцятирічний капітан

Помічений хлопчиком предмет погойдувався на хвилях близько трьох миль від «Пілігрима».

— Що б це могло бути? — поцікавився один із матросів.

— Як на мене, пліт! — відповів інший.

— Може, там люди?… Нещасні потерпають… — сказала місіс Уелдон.

— Підійдемо ближче — дізнаємось, — відповів капітан Гуль. — Проте мені здається, що це не пліт, швидше за все, перекинутий на бік корпус корабля…

— Ні!.. По-моєму, це гігантська морська тварина! — заявив кузен Бенедикт.

— Я так не вважаю, — сказав юнак.

— А що ж це, на твою думку, Діку? — поцікавилася місіс Уелдон.

— Я вважаю так само, як і капітан Гуль, що це нахилений на бік корпус судна, місіс Уелдон. Мені здається, що я розрізняю, як блищить на сонці його обшитий міддю кіль.

— Так… так… тепер і я бачу, — підтвердив капітан. І, повернувшись до стернового, він скомандував: — Спускайся під вітер, Болтоне, тримай просто на це судно!

— Так, капітане! — відповів стерновий.

— Я дотримуюсь власної думки, — заявив кузен Бенедикт. — Беззаперечно, перед нами морська тварина.

— У такому разі це мідний кит, — сказав капітан Гуль. — Дивіться, як він виблискує на сонці.

— Якщо це й кит, кузене Бенедикте, то принаймні мертвий, — додала місіс Уелдон. — Чітко видно, що він лежить нерухомо.

— Що з того, кузино Уелдон? — наполягав на своєму вчений. — Хіба ж мало випадків було, коли кораблі зустрічали сплячих на воді китів!

— Справді так, — сказав капітан Гуль. — І все ж перед нами не сплячий кит, а судно.

— Побачимо, — відповів упертюх.

Хоча кузену Бенедикту не було жодного діла до китів, і він проміняв би всіх ссавців арктичних і антарктичних морів на одну рідкісну комаху.

— Притримуй, Болтоне, притримуй! — крикнув капітан Гуль. — Не потрібно підходити до судна ближче, ніж на кабельтов.[9] Ми вже точно нічим не можемо нашкодити цьому уламку, та мене зовсім не втішить, якщо він підімне боки «Пілігримові». Приводь у бейдевінд![10]

Легким рухом керма «Пілігрим» повернули трохи ліворуч. Шхуна-бриг знаходилася на відстані однієї милі від загиблого корабля. Матроси з пожадливою цікавістю вдивлялися у перекинуте на бік судно. Можливо, в його трюмах є цінний вантаж, який вдасться перевантажити на «Пілігрим»? Відомо, що за порятунок вантажу з тонучого корабля видається премія у розмірі третини його вартості. Якщо вміст трюму не ушкоджений водою, екіпаж «Пілігрима» міг би отримати «гарний улов» — за один день відшкодувати невдачу цілого сезону.

За чверть години «Пілігрим» був уже за півмилі від плаваючого предмета. Тепер не було жодних сумнівів: це справді був корпус перекинутого на бік корабля. Палуба його стояла майже прямовисно. Щогли були знесені. Від усього оснащення залишилися лише повислі шматки троса та розірвані такелажні ланцюги. На вилиці правого борту виднілася величезна пробоїна. Кріплення і обшивка були вм’яті всередину пробоїни.

— Цей корабель зіткнувся з якимось іншим судном! — вигукнув Дік Сенд.

— Так, поза сумнівами, — підтвердив капітан Гуль. — Але мене вражає, що він відразу не затонув. Це просто диво.

— Сподіватимемося, що корабель, який налетів на це судно, зняв із нього всю команду, — зауважила місіс Уелдон.

— Так, сподіватимемося, місіс Уелдон, — відповів капітан Гуль. — Але цілком можливо, що екіпажу після зіткнення довелося рятуватися на власних шлюпках. На жаль, морська практика знає випадки, коли винуватці аварії, не переймаючись долею потерпілої команди, спокійно продовжували свій шлях.

— Це не можливо! Адже це жахлива жорстокість!

— На жаль, так буває, місіс Уелдон. Прикладів скільки завгодно.

Судячи з того, що на цьому кораблі не залишилося жодної шлюпки, можна припустити, що команда полишила його. Сподіватимемося, що нещасних підібрало зустрічне судно. Адже звідси майже неможливо дістатися до суходолу на шлюпках — надто велика відстань до найближчих островів і тим більше до Американського континенту.

— Чи вдасться коли-небудь розгадати таємницю цієї катастрофи? — сказала місіс Уелдон. — Як ви гадаєте, капітане Гуль, залишився на судні хто-небудь із команди?

— Це малоймовірно, місіс Уелдон, — відповів капітан Гуль. — Нас би вже давно помітили і подали б який-не-будь сигнал. Хоча, ми зараз перевіримо це… Тримай трохи крутіше до вітру, Болтоне, приводь у крутий бейдевінд! — крикнув капітан, вказуючи рукою напрямок.

«Пілігрим» був лише за три кабельтові від корабля, що потрапив у катастрофу. Тепер вже не було жодних сумнівів, що команда полишила його. Раптом Дік Сенд жестом попросив усіх замовкнути.

— Слухайте! Слухайте! — вигукнув він. Усі насторожились.

— Здається, собака гавкає…

Із корпуса корабля справді вчувався собачий гавкіт. Там, без сумнівів, був живий пес. Мабуть, він не міг вийти, бо люки були зачинені. У будь-якому випадку, його не було видно.

— Якщо навіть там залишився один лише пес, — врятуємо його, капітане, — сказала місіс Уелдон.

— Так, так, — вигукнув маленький Джек. — Треба врятувати песика! Я сам годуватиму його. Він нас полюбить… Мамусю, я зараз побіжу принесу йому шматочок цукру!

— Стій на місці, синку, — посміхаючись, сказала місіс Уелдон. — Бідна тваринка, певно, вмирає з голоду і, ймовірно, надала би перевагу супу.

— То віддай їй мій суп, — сказав хлопчик. — Я можу обійтися без супу!

Між тим гавкіт щохвилини дужчав. Між двома кораблями було тепер менше трьохсот футів відстані. Раптом над бортом з’явилася голова велетенського пса. Вчепившись передніми лапами за фальшборт, тварина розпачливо гавкала.

— Говіку! — гукнув капітан до боцмана. — Лягайте у дрейф і накажіть спустити на воду