Юстейн Гордер - У дзеркалі, у загадці

і далі не дає спокою давня загадка? Вперше я почув її в Індії від одного старого пташника, але це було багато тисяч років тому. Він схилився над куркою, яка щойно знесла велике яйце, і почухався в голову. «Цікаво, що було першим, — мовив він, — курка чи яйце?»

Сесілія зніяковіло глянула на Аріеля, ангел продовжував:

— Звичайно, першим було яйце.

— Як це?

— Якби не було яйця, не було б і курки. Чи ти гадаєш, що перша курка на світі, тріпочучи крильми, звалилася з неба?

У Сесілії закрутилася голова. Вона не знала, чи усе добре зрозуміла зі слів ангела, але те, що збагнула, звучало дуже переконливо. Нарешті їй вдалося розгадати давню загадку, — подумала вона.

От тільки би вдалося втримати все це в пам’яті до завтрашнього ранку…

— Те ж саме відбувається і з дітьми, — продовжував Аріель. — Вони першими приходять на світ. А дорослі з’являються, спотикаючись, за ними. І що старшими стають, то все більше спотикаються.

Слова Аріеля здавалися Сесілії такими влучними, і, щоб не забути, їй захотілося записати їх у свій китайський записник. Проте вона не зважувалася зробити це на очах у ангела. Натомість сказала:

— Але ж Адам і Єва були дорослими.

Аріель похитав головою:

— Вони стали дорослими. У тому й полягала велика помилка. Коли Бог створив їх, вони були маленькими допитливими дітьми, які лазили по деревах та повагом прогулювалися щойно створеним садом. Який сенс володіти великим садом, якщо у ньому немає дітей, котрі могли б там бавитися!

— Це правда?

— Я уже казав, що ангели не брешуть.

— Розповідай іще!

— Згодом їх спокусила змія, намовивши скуштувати плід із дерева пізнання, і вони почали дорослішати. Що більше їли, то ставали дорослішими. А тоді отак жорстоко їх вигнали з раю дитинства. Двоє шибеників були такими жадібними до знань, що поїли геть усі плоди в раю.

Сесілія не зводила з ангела широко розплющених від здивування очей, а Аріель покровительським поглядом дивився на неї.

— Та ти, напевно, чула про це уже й раніше, — мовив він.

Дівчинка заперечно мотнула головою:

— Я чула, що Адама і Єву вигнали з раю, але ніхто не розповідав мені, що це був рай дитинства.

— Про дещо ти могла б і сама здогадатися. Але ви розумієте лише частку від цілого. Ви бачите усе в дзеркалі, у загадці…

Сесілія лежала і стиха посміювалася:

— У кожному разі я можу собі уявити, як маленькі Адам та Єва стрибають по велетенському райському саду.

— Про що це я говорив?

— Або що?

— Ти чудово вмієш розгадувати загадки. А знаєш що люди використовують тільки кілька відсотків свого мозку?

Сесілія кивнула, саме про це вона читала в часописі «Ілюстрована наука».

— Мені б хотілося послухати ще про Адама та Єву, — попросила вона.

Їй тим часом вдалося підсунутися трохи вище на подушці. Аріель почав розповідати, не перестаючи баламкати ногами:

— Спершу вони почали рости. А потім стали статевозрілими. Це було часткою покарання та водночас благом для Бога і людей.

— Чому?

— Бо тепер вони могли народжувати світові нових людей. З того часу так і повелося. Бог потурбувався про те, аби постійно народжувалися діти, здатні знову і знову відкривати світ, і про те, щоб його творіння існувало довіку. Бо ж світ створюється наново щоразу, коли у нього приходить дитя.

— Коли народжується дитина, світ для неї ще зовсім новий?

Аріель кивнув.

— Можна зрештою сказати, що це світ приходить до дитини. Народитися — це одержати в подарунок увесь світ із сонцем удень, з місяцем та зорями на синьому небі ввечері; з морем, яке набігає на берег, з лісами, такими густими, що вони й самі не знають усіх своїх таємниць, з дивовижними тваринами, що бродять по горах та долах. Бо світ ніколи не постаріє і не посивіє. Це ви старієте й сивієте. Доки народжуватимуться діти, світ буде таким же новісіньким, як на сьомий день, коли Бог спочивав після його творення.

Сесілія аж рота розтулила від захвату, а Аріель розповідав далі:

— Бог створив не лише Адама та Єву. Тебе також було створено. Одного дня настала твоя черга подивитися на Божі творіння. Тебе струснули з Божого рукава, і ти, живісінька, беркицьнулася в повітрі і побачила, що все навколо надзвичайно гарне.

Сесілія розсміялася і спитала:

— Невже ви й справді були тут увесь час?

Ангел Аріель урочисто кивнув голівкою:

— І тут, і там. Але усе, що пов’язано з актом творення, не менше цікаве нам, як і пів вічності тому. Єдина хиба в тому, що за всім ми спостерігаємо ніби збоку. У всьому світі тільки діти ще такі ж допитливі, як ми, але й вони згодом, так би мовити, сходять із цього шляху.

Доки Сесілія лежала хвора, їй не раз спадало на думку щось подібне. Дорослі завжди спершу добре подумають, а тоді вже зроблять щось веселе й потішне. Ніщо уже не може їх по-справжньому здивувати і вразити. «Просто так є, Сесіліє», — кажуть вони.

— Бог, напевно, й дорослих трохи любить? спробувала довідатись Сесілія.

— Неодмінно. Хоча, звичайно, вони трохи обчухралися після гріхопадіння.

— Обчухралися?

— Зробили світ звичним для себе. Для ангелів на небесах він не є таким, хоч ми й перебуваємо у ньому вічність. Ми й далі захоплюємося усім, що створив Бог. Урешті він і сам не перестає захоплюватись своїм творінням. Тому більше піклується про маленьких допитливих діток і не так вже й багато уваги приділяє узвичаєним манерам дорослих.

Сесілія думала, думала, аж голова їй почала тріщати. Так траплялося уже й раніше. Не раз, доки вона лежала хвора, голова її від розмаїття