Владислав Билінський - Апгрейд для Всесвіту

— Що з тобою, приятелю?

— Ще одного вбили. Тепер там п’ять трупів.

— Як він виглядає?

— Міцної статури, смаглявий, азіатські риси обличчя, коротка стрижка, на скронях сивина…

Опис точно відповідав зовнішності координатора регіонального відділення. Звали його Кощієм, і були йому притаманні єхидність, невловимість і максимальна обережність у справах. Стало цілком зрозуміло: їх підставили. Запродали з тельбухами. Все, час брати ноги на плечі.

— Піднімаються! Зараз будуть тут! — стривожено повідомив дядько.

— Чого ж ви чекаєте? — поцікавився Богун, намагаючись погамувати емоції. Емоції не сприяють виживанню. — Рухайтеся! Показуйте ваше уміння. Рятуйтеся!

Червоновидий простягнув руку до кулі.

— Назад! — прикрикнув на нього Богун. — Ця штукенція мені самому потрібна. Я її конфіскую.

— Чи не могли б ви почекати з конфіскацією? Я даю слово честі…

— Виключено. Давай, татунцю, давай. Дівчинку забирай зі собою.

— Ви що ж, плануєте залишитися тут?

— Планую. Я нічого не починатиму. Зовсім нічого. Але мені для від мазки куля потрібна, — пояснив Богун, здивовано дослухаючись до власних слів, які, здавалося, народжувалися самі собою, мимоволі. — Я й так вже усі правила порушив, — додав він невідомо чому.

Дядько, тужно зазираючи йому в очі, просив:

— На якийсь час, дорога людино? Га? Довіртеся мені… та віддам я вам генератор, муситиму віддати, ви нам усім життя врятуєте! — він підвищив голос. — Ви ж не розумієте! Ми без нього як без серця… Невже ви здатні відібрати навіть серце? Серце дитини? — патетично вигукнув він, кивнувши на Еллі.

Богун розсердився:

— Я з вами по-доброму… до часу. Не варнякай дурного, діду. Згинь! Дарую вам ваші життя і волю на додачу в обмін на кулю. Зрозуміло? А міг би діяти згідно з інструкцією! — він замовк. Надто вже недвозначною була інструкція.

— Дарую в обмін… згідно з інструкцією… — бурмотів дядько, схопившись за скроні. — Дивовижно влаштована совість людська!

Він усе-таки зважився — після вагань зважився, пізнього вечора, коли навалилася втома і трохи розфокусувався погляд, оскільки не зумів він не дозволити собі зазирнути в нічний бар, де довго й ретельно мив руки; руки ніяк не хотіли відмиватися, він відчував липке на пальцях. Уважна вампірка, по-акулячому описавши два еліпси навколо його столика, зупинилася поруч, виразно повела напахченим плечем — і відпливла годуватися кудись набік, до галасливих хлопців у робочому одязі, пропахлому бензином; звідки вона знала, думав Богун, звідки вона знала, що в мене брудні руки, навіть не доторкнувшись, навіть не поглянувши на них?

Вони почали про щось шепотітися — всі троє, включаючи Еллі; ці тихі запеклі переговори, здавалося, зводилися до вигуків і махання руками.

— Мисливці вже поруч, — нагадав Богун. — І вони полюють не на мене!

— Поверніть мені зброю! — вимагав дядько.

— Угода відбулася, — Богун простягнув йому пістолет. Чоловічок схопив зброю за ствол — і зник. Це йому вдалося просто і переконливо. Набагато простіше й переконливіше, ніж у лисого з надсекретного ролика Грегора. Майстер! Вищий пілотаж. Удар, порив вітру і нічого зайвого. Ніяких тобі пасів із підвиванням.

Інші стояли мовчки і не збиралися брати приклад з дядька.

— Ну а ви чому тупцюєтеся? Поспішайте, зараз тут буде гаряче!

— Ми не зможемо… Маленькі ми ще, не навчені, — приречено сказала жінка.

Тої ж миті на сходах почалася стрілянина. Загриміло по висхідній — і завершилося через кілька секунд довгою автоматною чергою. Богун виразно уявив собі розвиток подій. Йому нібито передалося чудесне вміння мутантів бачити крізь стіни. Він ухопив кулю і кинувся на балкон. Відшарпнув край шторки й одсахнувся: внизу, біля непримітного сірого автбмобі— ля, позирали на всі боки і вгору похмурі хлопці людожерської зовнішності.

— Так… Влипли! — резюмував він.

Прислухався. Голоси звучали просто за дверима.

— Попереджав же! Тепер і мене через вас приб’ють! — вони стояли і дивилися на нього. Дивилися відчужено, навіть вороже, але водночас із надією. Їм більше немає на кого покластися, — здогадався Богун. — Майбутнє цих людей залежить від мене.

Наскільки ж безпорадні ці хвалені мутанти! Ані за себе постояти, ані двері заговорити, і..

На щастя, на балконі був пожежний люк; розкидавши мотлох, навалений на металеву кришку люка, Богун не надто делікатно відправив Еллі та її маму в квадратний отвір, який вів до сусідів знизу. Здивувавшись, що вхідні двері досі не піддалися ударам нападників, він пішов за ними. І виявив, що настав край везінню.

Біля порога стояв і міцно тримав Еллі за руку дебелий, кров з молоком, козак невизначеного віку; а за ним, трохи збоку, в глибині приміщення, височів, широко розставивши ноги, сухорлявий старий, який ретельно цілився в Богуна із карабіну.

Чорт їх забирай, тут на кожному кроці озброєний псих. Що за часи, що за звичаї!

— Кидай кулю! Руки за голову! — командував дід.

Богун підкорився. Але тут щось сталося. Куля не впала на підлогу. Вона висіла між старим і Богуном. Еллі, пильно вдивляючись у кулю, ніби вела її своїм поглядом.

— Не слухайте його. Він нічого не зможе вам зробити. Ні поцілити, ні затримати…

Вона скрикнула й захрипіла: молодик обхопив ручиською шию дівчинки і почав її душити. Як не дивно, його вчинок змусив Богуна раптом повірити Еллі: кнур цей, очевидно, знав про властивості кулі й поспішав убезпечити себе від її впливу. Отже, треба було квапитися.

І він ризикнув. Бив він у скроню, бив без замаху, сконцентрувавшись. Хлопчина захитався. Богун збив його на підлогу. Гримнув карабін, запахло порохом; старий охнув і, вхопившись за живіт, випустив зброю. Богу нові зараз було не до