Єжи Брошкевич - Оті з Десятої Тисячі

А Іон несподівано нахилився вперед, відштовхнувся однією, потім другою ногою і заковзав поверхнею «Розвідника». І хоча черевики з широкими круглими підошвами нічим не нагадували ковзанів, однак кожен Іонів крок (вірніше, кожен поковз) був напрочуд легкий, довгий і навіть швидший, ніж у справжнього ковзаняра. Кілька разів відштовхнувся — і вже опинився за добрих сто метрів од близнюків.

Звісно, Робік, не вагаючись, побіг слідом за Іоном, і за якісь кілька секунд їхні постаті до тривожного змаліли, стали ніби нереальні й прозорі в зеленкуватому відсвіті поверхні «Розвідника». На щастя, Іонів голос, як і раніше, звучав зовсім поруч.

— Ну, — сміявся він, — чого чекаєте? Робіть так, як я. Це найкраща забава на Десятій Тисячі… Якщо добре розігнатися, можна за один раз пролетіти сто метрів. Ну? Чого чекаєте?

Алік усміхнувся, — отже, він ось-ось теж побіжить слідом за Іоном. Зате в Альки неприємно похололо біля серця.

— Хвилиночку, — сказала вона трохи не так твердо, як бажалося. — А це дозволено?

— Авжеж, — глузливо прошепотів Іон і здаля замахав руками.

— Гей, — закричав Алік. — Почекайте нас!

Наслідуючи Іона, він зробив один, другий, третій крок — і вже був далеко.

— Тільки обережно! — закричав ледь видимий Іон. — Не дуже різко, щоб не відірватися від поверхні, а то…

І замовк, ніби злякався слів, які хотів сказати. Однак Алік, мабуть, уже взяв потрібний темп — його постать дедалі зменшувалася і розчинялася в просторі.

Алька стиснула губи: вона нізащо не викаже свого страху.

Ой і хотілося ж крикнути: «Не лишайте мене саму!» Але щоб вона та закричала? Звісно, якби вона раніше була хоч трохи люб'язніша з цим сатурнійцем, ну хоча б натякнула, який він милий, симпатичний!.. Тоді вона могла б зараз крикнути…

Але вона затялася з першої хвилини: «Буду поводитися так, щоб він не здогадався, що я насправді думаю». Затялася нерозумно, як дитя. Лише тепер зрозуміла, як це нерозумно. Одне виправдання — таке з нею сталося вперше.

Однак виправдовуйся як хочеш, а за всі ці «дитячі витівки» треба розплачуватися.

Вона подивилася вгору й перед безмежжям космічного мороку відчула таку невимовну самотність, що на мить заплющила очі. Потім ще раз швидко оглянулася довкола — може, все-таки хтось із хлопців вернувся по неї?

Нікого. Вона була одна-однісінька.

І тут її страх змінився злістю: «Дурна, чого ти злякалася?» — подумала вона.

Алька завжди гордилася своїм хистом до точних наук і логічного способу мислення. Аліку не раз перепадало від сестри за нахил до поезії та інших мистецтв. Правда, найбільше діставалося йому за те, що не вмів та й не хотів приховувати своїх почуттів.

«Чого ти боїшся? — повторила вона. — Адже ясно, що нічого страшного тут статися не може. Від поверхні не відірвешся. В просторі не загубишся. Чого ж боятися? Космосу? Це наче стояти на березі та злякатися моря. Правда, Іон натякав на якусь небезпеку, але то він просто розігрував їх. Тоді чого ж боятися? Хіба що впадеш, коли почнеш ковзатися, розіб'єш коліно, чи що?»

Алька вже забула, що боялась і злилась на себе, але почуття самотності в космосі було таке гнітюче, що вона ніяк не могла зважитися і побігти. Так, усе довкола було прекрасне, але наскільки ближча серцю краса… ну, хоча б того ботанічного саду, що ним так захоплювався Іон.

І тут Алька, яка справді вміла мислити логічно, врешті збагнула, за що її покарали.

— Так мені й треба, — прошепотіла вона.

— Що ти говориш, Алько? — здивувався Іон.

— Я вас не бачу, — тихо мовила вона. — Куди мені йти? Скажи, Іоне.

Іон кілька секунд мовчав. Він вагався. Навіть глянув на Робіка: може, досить?

Однак Робік цього разу тільки безпомічно розвів руками.

Тоді Іон вирішив за всяку ціну погамувати слабість, негідну чоловіка.

— Глянь просто перед себе, — сказав Іон. — Бачиш сузір'я Орла?

— Так, — прошепотіла Алька.

— Отож рухайся просто на його центр.

— Гаразд.

— Тільки, дивись… — нагадав Іон. — Не здумай гасати, як навіжена, на цій ковзанці.

Алька не запитала чому.

— Їду! — крикнула вона.

Тоді Іон кивнув Робіку, і обидва кинулися зовсім не туди, звідки повинні були з'явитися близнюки.

Ліворуч майнула Алікова постать, тому вони наддали ходи.

— Гей, Іоне! — обізвалася задихана Алька. — Де ви?

— І я вас не бачу, — сказав Алік.

Іон мовчав.

— Іоне! — вже нетерпляче крикнув Алік. — Що це означає?

Потім обоє замовкли.

Іон із Робіком великою дугою обійшли місце, звідки стартували, і зупинилися біля квадратної кришки ліфта.

Нарешті Іон заговорив, ніби нічого й не сталося;

— Цікаво, Робіку, чому вони мовчать? Чи не злякалися, бува?

— Все може бути, — буркнув Робік.

— Напевне, ні, — безтурботно продовжував Іон. — Загубитися тут взагалі неможливо. А забава — космічна! Правда?

— Правда, — погодився Робік. Вони знову замовкли.

Через деяку мить почули стримуваний, сміх. Сміявся Алік.

— Ах ви, розбійники! Я вас уже бачу! — крикнув він.

І справді, з-за опалесціюючої лінії обрію вискочила маленька постать.

Алік ковзав так швидко, ніби все життя тільки те й робив, що ганяв по «Розвіднику».

— Ух ви, сатурнійські розбишаки! — переможно вигукнув він і загальмував зовсім поруч, упевнено й безпомилково. — Знаєте, — додав, — я теж страх як полюбив цю розвагу.

— Браво! — вигукнув Іон.

— Браво! — повторив Робік.

— Гей, сестричко! — закричав Алік. — Не ганьби славне ім'я Роїв!

Алька відгукнулася не зразу.

— А я все розумію! — заговорила вона нарешті. — І навіть не гніваюся.

Алік і Іон перезирнулися.

— А за що тобі