Генріх Манн - Вірнопідданий

також розповідь про хід спричиненого Дідеріхом судового процесу проти представника ліберального табору — фабриканта Лауера. І в першій, і в другій лініях роману відбивається соціальна зумовленість вчинків героїв, яка сильніша за їхні особисті уподобання і є кінець кінцем вирішальною. Пихатий фон Вульков зневажає вискочня Геслінга. Але він юнкер нової формації і добре розуміється на справах капіталістичного збагачення. Цей грубий і нахабний аристократичний глитай міцно тримає в руках політичну владу в нецігськіи окрузі. Та для того, щоб мати вирішальний вплив і на економічні справи, він потребує спілки з буржуа Геслінгом. У свою чергу Дідеріх боїться і ненавидить зарозумілого солдафона Вулькова, охоче підставив би йому ногу, тим більше, що кайзерів вірник зовсім не приховує своєї зневаги до фабриканта туалетного паперу, на кожному кроці підкреслює свою вищість, просто-таки знущається з боягузливого товстуна. Але і Геслінгові конче потрібна підтримка урядового уповноваженого, політичного керівника Неціга. За допомогою фон Вулькова він може усунути із свого шляху конкурента пана Клюзінга і заволодіти його великою фабрикою. Обоє друзів-ворогів вміло приховують від інших свої справжні думки і заміри демагогічною балаканиною в дусі промов улюбленого кайзера. Та вони не в спромозі замилити очі один одному і мусять діяти разом. Генріх Мани із зіркістю великого письменника-реаліста побачив типовий для вільгельмівської Німеччини процес зростання юнкерів і капіталістів в один клас і зміг художньо втілити це суспільне явище в гротескній історії взаємин Дідеріха та фон Вулькова.

Характерні ознаки часу несе на собі і судовий процес проти Лауера, що є складовою частиною загальної боротьби «партії кайзера» проти «партії народу», тобто нової імперіалістичної генерації буржуазії проти останніх могіканів буржуазного лібералізму типу старого Бука. Ліберали приречені на поразку. Їм нема чого протиставити бурхливій агресивності супротивників. Їхні ідеї віджили своя, за старими гаслами буржуазної демократії вже ніхто не йде. Ліберал Бук, при своїх симпатичних рисах, лише нешкідливий мрійник, що випадково заблукав до чужої і жорстокої доби. І Дідеріху не важко хитрощами й наклепами повернути нанівець колишню заможність старого, спаплюжити його добре ім’я, позбавити будь-якого впливу на міські справи. Наочне втілення процес переходу влади від старої до нової буржуазії знаходить у символічній сцені смерті старого Бука. Він конає в домі, який вже не належить його родині, бо потрапив до рук нового власника — всюдисущого Дідеріха. І навіть останньої хвилини очі вмирущого з жахом бачать огидне обличчя Геслінга-тріумфатора, котрий нахабно вдерся до його дому, щоб повніше відчути свою цілковиту перемогу. Серед постатей роману, надзвичайно багатого, навіть як на Манна, на пластичні повнокровні людські характери, вирізняється ще один, важливий для загальної картини. Це Наполеон Фішер, механік на Геслінговій фабриці, пізніше соціал-демократичний депутат рейхстагу від міста Неціга. Ця похмура людина, з неприємно вищиреними жовтими зубами, здається лякливому Дідеріхові небезпечним ворохобником. Та дуже скоро фабрикант пересвідчується в тому, що соціалістові Фішеру легко порозумітися з «національно настроєними справжніми німцями», тобто з самим Дідеріхом та його спільниками. Наполеон Фішер — історично-конкретна постать правого соціал-демократа, купленого буржуазією, зрадника робітничої справи. З таких фішерів складалася соціал-демократична фракція рейхстагу, яка в перші дні імперіалістичної війни голосувала за воєнні кредити, що їх вимагав кайзер. І знову-таки в малюнку цієї постаті ще раз виявилася глибока спостережливість письменника, його вміння під поверхнею явищ бачити їхній глибинний зміст, під сухозліткою слів знаходити приховані думки.

Обсяг цієї передмови не дає можливості зупинитися на всіх оказіях кар’єри Дідеріха Геслінга, бодай побіжно схарактеризувати постаті другого і третього плану, хоч кожна з них своїми художніми якостями заслуговує на окремий аналіз та оцінку. І прокурор-кар’єрист червоновухий Ядасон, і войовничий старий, учитель-ретроград Кюнхен, і патріот-мораліст пастор Цілліх, чия дочка Кетхен стала повією, і багато інших кайзерових прихильників, бравих вірнопідданих — все це не випадкові персонажі роману, а соціально та історично зумовлені типи німецького життя, які зберігають свою ідейно-художню вартість, свою викривальну силу і через півстоліття, в наш час.

Слід сказати про живучість типу вірнопідданого, особливо яскраво втіленого в постаті Дідеріха Геслінга. Упад монархії на таких, по суті, не відбився. Вони швидко знайшли свій ідеал в особі фюрера, а тепер, у шістдесятих роках XX століття, «геслінгівщина» є поживним середовищем для відродження в ФРН фашизму, з духовних родичів і нащадків Геслінга рекрутуються керівники НДП — партії неонацістів. Буржуа, подібні до героя «Вірнопідданого», не переведуться, поки існує світ всевладного капіталу, насильства і аморалізму.

Від інших сатиричних образів Генріха Манна Дідеріхова постать відрізняється своєю особливою багатогранністю, багатством соціальних зв’язків, місткістю і, не в останню чергу, справжньою універсальністю при безумовній індивідуальній неповторності. В образі «вірнопідданого» ми бачимо велике узагальнення соціально-політичних і духовних рис цілого класу, реакційних особливостей німецької національної буржуазії. В романі Генріха Манна за переконливо реалістичним сюжетом, образами і сценами постає ще другий, символічний план, який надає нових вимірів постаті вірнопідданого, дозволяє в епізодах життя міста Неціга побачити віддзеркалення життя всієї країни, всього капіталістичного світу напередодні першої світової війни.

Розмаїття сатиричних прийомів, використаних раніше в прозі Манна, стає у «Вірнопідданому» ще повнішим і багатшим. Карикатура і клоунада, сарказм та інвективи, солоні жарти і гірка іронія поруч із сатиричною гіперболізацією, контрастами, нагромадженням близьких, але не однакових образів та ситуацій — це лише деякі засоби з багатющого арсеналу Манна. Кожний із цих способів, кожний з тропів суворо підпорядкований загальній меті, тому роман справляє в стильовому відношенні таке цілісне враження.

Цей сатиричний твір, в якому немає жодного по-справжньому позитивного героя, в якому таврується огидний світ імперіалістичної Німеччини, не залишає, проте, песимістичного враження. І це тому, що в ньому все ж таки наявний і позитивний герой, і позитивна суспільна сила. Позитивним героєм є сам автор з його демократичним та гуманістичним світоглядом; позитивною суспільною потугою є народ, котрий хоч і не виступає в романі як сила активно революційна, здатна перетворити світ (цієї ролі народу Манн у роки написання «Вірнопідданого» ще не розумів), але самим своїм існуванням загрожує бездуховному світові кайзерових вірнопідданих. «Вірнопідданий» завершує собою перший період творчості Генріха Манна. Новий етап починається в роки імперіалістичної війни і проходить під знаком зрослої політичної активності письменника. Він стає автором не лише таких широко відомих творів, як «Бідні», «Голова», історична дилогія про короля Генріха IV («Молоді роки короля Генріха IV» та «Зрілість короля Генріха IV»), але й великої кількості гостро публіцистичних статей та книг, спрямованих проти війни і фашизму, на захист