Джеймс Дашнер - Бігун у Лабіринті

— Переміна! — крикнув Галлі знизу. — Радій, гнилоголовий!

Глузування надало Томасові сміливості, і він, не звертаючи уваги на тріск мостин під ногами й улюлюкання знизу, підійшов до входу в освітлену кімнату, повільно повернув мідну ручку і прочинив двері.

Ньют з Альбі схилилися над кимось, хто лежав на ліжку.

Томас витягнув шию, щоб краще розгледіти пацієнта, і зрозумів, що спричинило такий переполох.

Від побаченого на голові заворушилося волосся, а в горлі застрягла грудка.

Томас дивився всього лише кілька секунд, але вистачило й цього: кінцівки й голі груди хлопця були вкриті густою мережею дивно-зелених набряклих жил, що випирали з-під шкіри, наче мотузки. Тіло сіпалось і корчилося — все у багряних синцях, червоних виразках і кривавих порізах. Налиті кров’ю очі вилазили з орбіт. Картина врізалася Томасу в пам’ять — і тут перед ним виріс Альбі. Виштовхнувши хлопця з кімнати, він зачинив по собі двері, що, одначе, не змогло заглушити стогони і зойки нещасного.

— Що ти тут робиш, зелений?

Томас відчув себе геть кепсько.

— Я… я хотів дещо запитати, — пробелькотів він тремтячим голосом, бо слова застрягали в горлі. Що могло статися з тим хлопцем? Прихилившись до поруччя, Томас утупився в підлогу.

— Ану бігом на сходи, смердюк, — наказав Альбі. — Чак тобі допоможе. І якщо до завтрашнього ранку ти бодай раз трапишся мені на очі, цей день стане для тебе останнім. Я особисто скину тебе зі Стрімчака! Затямив?

Від приниження і страху Томас аж ніби змалів до розмірів щура. Він мовчки прошмигнув повз Альбі й майже бігом спустився по хистких сходинках. Не звертаючи уваги на дітей, що пороззявляли роти від здивування, — а надто на Галлі, — Томас вискочив надвір і схопив Чака за руку.

Томас ненавидів їх. Усіх. Крім Чака.

— Забери мене від них.

Він раптом зрозумів, що Чак — його єдиний друг на всьому світі.

— Певна річ, — бадьоро відповів той, вочевидь, у захваті від власної значущості. — Спершу зазирнемо до Казана і візьмемо для тебе поїсти.

— Не впевнений, що після побаченого я взагалі колись зможу їсти.

— Зможеш, — кивнув Чак. — Зустрінемося біля того дерева. Я буду хвилин за десять.

Томас страшенно радів, що забрався подалі від моторошного будинку, тому попрямував назад до дерева. Варто було йому уявити, як непросто буде тут вижити, — і накривало бажання тікати звідси щодуху. Хотілося згадати бодай щось із минулого життя. Найменшу деталь — матір, батька, друга, школу, хобі. Дівчину…

Він кілька разів міцно заплющив очі, намагаючись викинути з голови побачене у старому будинку.

«Переміна». Галлі назвав це Переміною.

Томас здригнувся, хоч і не було холодно.

Притулившись спиною до дерева, Томас чекав на Чака. Він ще раз обвів поглядом Глейд — свою нову моторошну домівку, де він, можливо, приречений провести решту життя. Тінь від оповитої плющем стіни видовжилася настільки, що вже наповзла на край протилежної стіни.

Це допомогло трохи зорієнтуватися: дерев’яна халупа, занурена зараз у густу тінь, розташовувалася в північно-західному куті, а лісок — на південному заході. Город займав північно-східну частину Глейду. На південному сході мукали, мекали і кукурікали тварини.

Просто посеред майдану зяяв досі незачинений люк Ящика, немовби запрошував знову стрибнути в нього і повернутися додому, — а неподалік, десь за двадцять футів на південь, містилася якась приземкувата будівля, складена з бетонних блоків. У будівлі не було жодного вікна, виднілися тільки темні й важкі сталеві двері з великою круглою клямкою-колесом — отакими задраюють люки на підводних човнах. Дивлячись на будівлю, Томас і сам не розумів, щó зараз відчуває гостріше: цікавість і бажання довідатися, що там усередині, чи страх чергового жахливого відкриття.

Не встиг він переключитися на проходи по центру кожної з чотирьох стін Глейду, як підійшов Чак, тримаючи в руках двійко бутербродів, яблука і дві металеві кружки з водою. Полегшення, що охопило Томаса, здивувало навіть його самого: в цьому світі він був не зовсім самотній.

— Казан не зрадів, що я прийшов на кухню до вечері, — мовив Чак, сідаючи під деревом і жестом запрошуючи Томаса.

Хлопець сів, узяв був бутерброд, але зупинився: в пам’яті знову спливла жахлива сцена в старому будинку. Однак голод переміг, і він заходився їсти, відчувши в роті чудовий смак шинки, сиру й майонезу.

— Чувак, — зронив Томас з набитим ротом, — просто вмираю з голоду.

— А я тобі казав, — нерозбірливо підтакнув Чак, наминаючи свій бутерброд.

Зробивши ще кілька укусів, Томас нарешті поставив питання, яке давно його мучило:

— То що сталося з цим Беном? Він на людину не схожий!

Чак зиркнув на будинок.

— Я й сам не знаю точно, — пробурмотів він. — Я його не бачив…

Томас розумів, що Чак бреше, але вирішив не тиснути на хлопчака.

— І ліпше тобі його й не бачити, — сказав він, гризучи яблуко і знову переводячи погляд на величезні просвіти в мурі. Хоча звідси видно було й погано, йому здалося, що краї кам’яного муру, що ведуть у коридори, якісь дивні. Дивлячись на мур, Томас раптом відчув запаморочення, наче не сидів біля нього, а ширяв над ним.

Хитнувши головою, він запитав:

— А там що? Це якийсь замок абощо?

— Гм… — зам’явся Чак. — Ну… я звідси ніколи не виходив…

— Щось ти приховуєш, — сказав Томас, проковтнувши останній шматок яблука і відпивши ковток з кухля. Досі йому ніхто нічого як слід не пояснив, і це вже починало діяти на нерви. Подумалося навіть: якщо він таки отримає відповіді на свої питання, то чи будуть вони правдивими? — Чому тут усі такі потайні?

— Так уже повелося. У цій місцині відбуваються дуже дивні речі, й