Андрій Анатолійович Кокотюха - Чужі скелети

— Точно, типовий симптом дауншифтера! — Кравцов випростався, зіперся ліктями об краєчок столу. — Ти втомився від стресів великого міста і хочеш перебратися в маленьке. Думаєш, там знайдеш спокій і себе…

— Спокій — навряд, хоча можливо, — погодився Антон. — А ось себе — сто процентів! Там я народився і виріс, Ромео. У тебе є мала батьківщина? Ти ж киянин корінний, і це, до речі, рідкість у наш час…

— Таким ти пафосним став, Сахновський, просто гидко тебе слухати.

— Тут пафос ні до чого. Хоча — сприймай, як знаєш. Якщо, Ромео, я продаю свою київську квартиру, яка тягне разів у п’ятнадцять дорожче, ніж тітчина жашківська хата, то в рідне місто я повертаюся багатою людиною. Житла мені там шукати не треба. Грошей попервах цілком повинно вистачити на те, аби відкрити свою, розумієш — свою поліклініку. Ти пропонуєш працювати в себе…

— У нас, — уточнив Кравцов.

— Хай так. Але я, Ромео, хочу працювати в себе. Не у тебе, не у вас, а у себе. Тепер ясно?

Кравцов присвиснув.

— Ого! То ось ти на що намилився! Так би відразу і сказав!

— А я тільки вчора до цього і додумався! — Сахновський гойднувся вперед, теж спершись руками об стіл. — У сорок років, як казали в одному радянському фільмі про любов, життя тільки починається. В Києві, Ромео, мені рости вже нема куди.

— Гадаєш, у Жашкові, зі своєю приватною поліклінікою, ти почнеш рости і справді станеш там якщо не Богом, то поруч із Богом? Узагалі ти хоч уявляєш собі, скільки для цього треба паперів оформляти? А ліцензія одна чого варта!

— Чого варта?

— Я тобі навіть не скажу точно, Антоніо. Та просто так ти її по-любому не отримаєш, підмазувати треба по всій вертикалі української влади! Це ж лікарня, медична установа, Сахновський! Не, вибач на слові, приватний туалет… Його, до речі, теж без купи паперів не відкриєш. І взагалі: ти можеш собі уявити, як воно — відкривати свою лікарню в містечках типу Жашкова?

— Поки що не можу, — чесно признався Антон. — Але спробую. Завтра в нас п’яниця, ось по обіді й поїду. Зроблю планову операцію зранку — і на розвідку. Хочеш, гайда разом. Подивишся, як люди живуть за межами Окружної…

— Та бачив я! — пирхнув Кравцов. — До речі, Польща, Франція чи Швеція — теж за межами київської Великої Окружної дороги. І як там люди живуть, особливо — лікарі нашого з тобою рівня, я теж бачив. Про спортзал усе ж таки подумай. Ще ліпше — прийди зараз додому, стань під душ, тільки холодний — охолонь. Чи, як отой мій пацієнт — поміняй обстановку за триста баксів з проституткою в сауні. Попустить, серйозно кажу.

— Тебе попускає? — поцікавився Антон. — Катерина знає про ці способи?

— Дурко ти, Сахновський, — зітхнув Роман. — З мене останнім часом контрастного душу цілком вистачає для зняття стресів… Гаразд, валяй на свою розвідку, розвідник… Не треба, заховай свої гроші, я ж сьогодні запросив.

…Ніхто з чоловіків не міг знати, що бажання Антона Сахновського змінити своє життя втілиться вже за два дні.

Зміни будуть буквальними.

До страшного буквальним…

Виїхавши з Києва по обіді в п'ятницю і ще встигнувши вирулити на Одеську трасу, проскочивши корки, Антон за дві години переїхав із Київської області в Черкаську, подолавши відстань у сто п’ятдесят кілометрів, що відділяли столицю від маленького Жашкова.

Біля автовокзалу він звернув із траси, одразу відчувши колесами відмінність між станом доріг. Проминув славнозвісний базар попід трасою, де цілодобово поять, годують, а за бажання пропонують водіям і сексуальні послуги. А потім узяв курс до центрального міського базару, неподалік якого, на вулиці Шевченка, мешкала колись його тітка Галя.

Смерічка Галина Борисівна — так її звали. За її словами, заміж вийшла саме тому, що їй лягло на душу романтичне прізвище хлопця: Смерічка. Проте смерека, від якої походило прізвище, це лише порода дерева. І носій такого оригінального прізвища на повірку виявився, за визначенням Антонової покійної мами, старшої тітчиної сестри, справді «дерев’яним». Микола Смерічка категорично не терпів двох речей: постійної роботи та дитячого вереску. Тому займався в цьому житті практично всім, що стрельне йому в голову, не досягнувши успіхів чи бодай трошки помітних результатів у жодній царині. А дітей уперто не хотів.

Помучившись із таким Смерічкою кілька років, тітка Галя вирішила завагітніти на свій страх і ризик.

Це призвело до першої на пам’яті Антона серйозної родинної трагедії: Микола Смерічка мало того, що не хотів дітей, так ще й заявив жінці — вона завагітніла не від нього, нагуляла на стороні. Наслідки не забарилися: напившись, він так побив тітку Галю, що довелося позбавляти її плоду, аби врятувати життя. Чоловіка заарештували, судили і посадили. Але дітей тітка Галя вже мати не могла. Через те всю свою нереалізовану любов до дітей вона спрямувала на єдиного племінника Антона, якому на той час виповнилося вже шість років. Прізвища тітка не міняла — все ж таки воно не лише їй далі подобалося, а й нагадувало про помилки молодості, які вже пізно виправляти.

Заміж вона більше не вийшла.

А згоріла так само, як старша сестра, — від раку.

Хоча, прочитавши ту телеграму і миттю згадавши все, що пов’язано з тіткою Галею, Сахновський чомусь подумав: діагноз у неї все ж таки не медичний, померла вона від самотності. Тоді його охопив сором, і Антон зловив себе на думці — такого стану він давненько не відчував. Спочатку злякався. Потім — заспокоївся, зважив усе й аж тоді збагнув: почуття провини, котре виникло несподівано та за дуже короткий час посилилося, охопивши його всього, на ухвалене ним рішення вплинуло не в останню чергу.

Він не просто