Аркадій Фідлер - Дикі банани

Одного травневого вечора симпатичний чоловік — радник Міністерства культури Суунг повіз мене у північну частину міста до так званого Великого озера, відділеного від Червоної річки потужною дамбою. Вулиці міста лишилися позаду, і шосе повело нас між двома частинами озера, з якого повівав свіжий вітерець. В травні у В’єтнамі вже стоїть нестерпна спека, а над Великим озером завжди прохолодно, і саме тут з вечора до пізньої ночі відпочивають люди. Шосе в цьому місці називається Дорогою закоханих, бо здебільшого тут гуляє молодь. Видно, Суунг хотів мені показати, що в’єтнамська дорога до соціалізму не виключає романтичної Дороги закоханих. І справді, ми помітили тут кілька десятків пар, що сиділи у малоосвітлених куточках над берегом, близенько притулившись одне до одного.

— Це справді закохані? — спитав я зацікавлено.

Суунг, типовий в’єтнамець, спочатку не зрозумів, що я маю на увазі, а коли я пояснив, жваво відповів:

— Ні, це наречені.

— Усі? Геть усі?

— Усі.

Колись тут наречену або нареченого вибирали батьки, причому вся церемонія супроводжувалася обрядами, що існували протягом віків. Основним було визначення посагу чи викупу, який батьки молодого повинні були платити батькам молодої. Як правило, викуп складався з десяти злитків золота, а це для середньої в’єтнамської родини становило досить значну суму. Отак «куплена» молода дружина приходила в дім чоловіка і тут неодмінно потрапляла під деспотичну владу не лише чоловіка, а й його матері. Свекруха вважала справою честі і своїм обов’язком — а може, то просто була помста за те, що довелося викинути стільки золота — якнайжорстокіше ескплуатувати невістку. В перші роки після одруження молода дружина в основному була попихачем і служницею у свекрухи, незалежно від того, як кохав її чоловік.

Нові часи і революційні ідеї послабили становище і обмежили владу свекрухи, значно знизили посаг, проте давні шлюбні звичаї уперто живуть ще й досі.

Шарль Мейє, мій товариш по мандрах у хащі Камбоджі, француз, який протягом десяти років вивчав звичаї індокитайських народів, розповідав мені про долю молодої француженки, що вже після другої світової війни вийшла заміж за в’єтнамця. Вони познайомилися і покохали одне одного під час навчання в Сорбонні. Одержавши дипломи, молоде подружжя поїхало до Сайгона, рідного міста чоловіка, і тут вскочили у препаскудну халепу через старі звичаї. Хоч свекруха й мала добре серце, але лишалася забобонною матроною, з гідністю якої було несумісне легковажне ставлення до її прав і обов’язків. Тому француженка з університетським дипломом мусила підкоритися всевладній традиції і в усьому догоджати свекрусі протягом «року — цей термін був такий короткий тільки тому, що чоловік узяв її, не заплативши батькам у Франції жодного злитка золота.

Одного разу, коли в їхньому сайгонському домі зібралися гості — там був і Шарль Мейє, — француженка при всіх обійняла чоловіка. Треба було бачити, який диявольський погляд кинула, на неї свекруха за таку зухвалість!

Розлучення для чоловіка здавна вважалося надзвичайно легкою справою, судовий процес тут був відповідно спрощений. Треба було знайти сім головних гріхів, за допомогою яких чоловік міг позбутися своєї дружини. Серед них найголовнішим була безплідність, потім докучливість характеру, передусім балакучість і надмірна заздрісність. Якщо любов пройшла, це теж вважалося підставою для розлучення, але чоловіки рідко з цього користалися, бо цілком законним було багатоженство. Чоловіки вдавалися до розлучення лише у виняткових випадках — адже робочі руки у господарстві завжди потрібні. До того ж при одруженні платять чималі гроші. Взагалі розлучень було небагато, бо й жінки не дуже прагнули до цього: доля розлученої жінки була сумна.

Багатоженство у В'єтнамі розв’язувало і понині подекуди розв’язує чимало родинних труднощів та громадських ускладнень, яких не позбавлені і громадяни тих країн, де узаконено одноженство. З роками дружина поволі виходила з-під свекрушиної влади, але водночас, старіючи, втрачала і любов чоловіка. Отож, зберігаючи добрі взаємини з чоловіком і права першості в домі, дружина погоджувалася — особливо, коли сама не мала дитини, — щоб чоловік вибрав собі другу жінку, звичайно значно молодшу. Частенько навіть сама ж її знаходила, бо для неї було не байдуже, яку товаришку життя вона бере під свій дах і до свого господарства. Взаємини між старою жінкою і молодою були точнісінько такі, як колись між першою жінкою та свекрухою: старша мала повну владу над молодшою, командувала нею, немов своєю служницею — і так до самої смерті. Це ніби своєрідна винагорода чи відплата за те, що перша дружина поступається перед іншою. Чоловік міг мати кілька дружин, але тільки перша залишалася повновладною хазяйкою в домі і матір’ю сім’ї. Навіть діти інших жінок по закону належали їй.

Багатоженство дозволяли собі лише заможні люди: кожна нова дружина коштувала більше за попередню, бо чоловік не тільки платив відповідну суму батькам нової нареченої, але й мусив робити коштовні подарунки першій дружині, немовби дякуючи за її згоду на новий шлюб.

Розмовляючи з в’єтнамськими приятелями, я цікавився, що змушувало молодих дівчат ставати другими дружинами, коли кожна з них могла вийти заміж за парубка і бути єдиною або першою дружиною. Мені пояснювали, що вирішальну роль у цій справі відігравало бажання мати забезпечене життя — гарантований горщик рису і чистий одяг. Більшість в’єтнамських юнаків забезпечити цим жінку не могли.

Мої співрозмовники, політично свідомі в’єтнамці, щиро розповідаючи про це, запевняли, що рано чи пізно багатоженство у них зникне, як і інші пережитки та звичаї. Але навіть у тих формах, які воно має тепер, цей пережиток тисячолітнього укладу суспільних відносин, що пустили у в’єтнамське життя глибоке коріння, не завдає особливої шкоди. Воно нікому не завдає кривди, не ображає нічиїх почуттів, не створює психічно ненормальних взаємин. Уже тепер багатоженство у В’єтнамі зникає, але й там, де воно ще є, в сім’ї здебільшого панує спокій і згода. Коли б цього не було, сказали в’єтнамці з усмішкою, то хіба влада народної республіки погодилася б на багатоженство?