Микола Іванович Головін - Дисертаційний прорахунок

Ковальов зупинився біля вітрини магазину, глянув на своє відображення в склі, але нічого незвичайного не виявив. Підморгнув і стиха сказав:

— Що, старий, зациклився?

Біля готелю, як завжди, панувало пожвавлення. Скляні двері%раз у раз відчинялись, впускаючи й випускаючії людей. Ковальов зайшов у вестибюль. Піднявся ліфтом на чотирнадцятий поверх, узяв у чергової ключ, завваживши, що вона якось надто пильно глянула на нього, і заквапився в номер. У слабо освітленому коридорі побачив молодика, який, похитуючись, неквапливо йшов попереду. Ковальов наздогнав його і хотів прошмигнути повз нього, та в цю мить той захитався. Він мимохіть простягнув руку, щоб підтримати його, але молодик враз випростався й відтручив руку Ковальова.

— Вам допомогти? — співчутливо спитав Ковальов.

Молодик зупинився, глянув на нього. Ковальов відсахнувся: він, немов у дзеркалі, побачив себе — і обличчя, й колір волосся, і галстук, і костюм…

— Ні, ні, я сам.

— У вас який номер? — уп’явся очима в незнайомця Ковальов.”

— П’ятдесятий.

— А в мене — сорок другий. Майже сусіди. — І тут Ковальову спало на думку запросити незнайомця й з’ясувати все. — Ходімо до мене, пригощу кавою.

— На виставці вже пригостили якимись ромовими цукерками. І ось маєш — у голові ясно, а от ноги… — поскаржився молодик.

— Ну, це ти облиш — туману напускати… Від цукерок такого не буває…

— Ні, справді. Я їх зроду не їв… Мабуть, через те…

Ковальов підійшов до свого номера, відчинив двері.

— Заходь.

Незнайомець важко опустився в крісло. Ковальов прибрав зі столу газети, журнали й книжки і почав розставляти чашки. А за кілька хвилин вони вже пили каву.

— Може, ще є? Витисни з оцього свого, як його…

— Термоса, — уже й слова вимовити не можеш, — з докором сказав Ковальов.

Молодик сердито підвів голову.

— Неввічливо читати мораль незнайомій людині, — сказав завчено, як школяр, і раптом втупився в Ковальова: — Слухай, я щось не розумію, хіба таке буває? Ха! — він засміявся, узяв чашку з кавою і знову пильно глянув на Ковальова. — Ні, це мені подобається. Що це за роздвоєння власного “я”! Все ж скажи, хто ти? Чи, може, це я сам?

— Ковальов. Віктор. Рідкісний випадок. Але ми, виходить, з тобою двійники.

— Віктор. А я… Я — Дудін, Володимир. Знаєш, двійники були в геніїв. Хто ж із нас геній? Я? Чи ти?

— Наявність двійника не свідчить про наявність геніальності у когось із двох. Тільки як це нам вдалося однаково вдягнутися?

— Не знаю. Мабуть, стали рабами моди. А на зріст ми…

— Я трохи вищий, — процідив крізь зуби Віктор, що й досі не міг отямитися: йому було неприємно усвідомлювати, що є ще одна людина, точнісінько така, як він.

— Так у тебе ж і підбори вищі.

У Ковальова плуталися думки: “Психоз? Розмовляю сам із собою, чи що? Тут же нікого немає, це галюцинація. Ось зараз заплющу очі. А може, врізати цьому двійникові? Якщо трохи нижче грудей…”

— Ти що? — зойкнув Дудін. — Боляче! А якщо я вріжу?

— Вибач. — Ковальов спробував обняти Дудіна за плечі. — Мені чомусь здалося, що ти — це не ти.

— А хто ж? — спротивився обіймам той.

— Моя галюцинація. Сьогодні якийсь дивний день: під час демонстрації пристрою почало самостійно переміщатися зображення голови, поки зовсім щезло, потім пригода з медаллю, яку мені мали вручити на виставці.

— Медаль? Стривай, та це ж я її одержав. Де ж вона? — Засунув руку в кишеню, дістав коробочку, посвідчення, прочитав і зареготався.

— Так і є. Видана Ковальову Віктору Георгійовичу. Я собі тиняюсь по виставці, коли це раптом мене хапає за руку якась дівчина й тягне в зал. А там вручають медаль. Ну, а далі ти все знаєш…

Ковальов зітхнув:

— Я тебе там бачив. Але не міг повірити… Подумав, що я просто зациклився.

— От-от. Я теж був спантеличений, за що це честь така? Медаль, бенкет, вродлива дівчина… Між іншим, вона зараз має прийти. Ти не позичиш мені десятку? Треба ж пригостити чимось.

Ковальов дістав з гаманця гроші. Дудін зітхнув:

— Люблю папірці. У мене їх щось давно не було. А якщо й заведуться, то на вечір тільки дрібні лишаються.

Зіжмакав у кулаці гроші і, задоволений, попрямував до дверей.

— Неймовірно, — прошепотів Ковальов, зоставшись сам.

Прибрав чашки, відчинив кватирку, розчахнув двері в коридор і раптом побачив Кіру. Вона повернулася, подивилась на двері, на Віктора і зупинилася.

— Ви? Чому ж тоді сказали, що мешкаєте в п’ятдесятому? Я вже хвилин п’ять тут сновигаю…

Вона ввійшла і щільно причинила за собою двері.

— Ви здивовані? — піймала вона на собі знічений погляд Ковальова. — Не сподівалися, що прийду? А я ось така смілива! — і приязно усміхнулася. — Та що ви так дивитеся? Краще допоможіть скинути плащ.

Віктор ступив до неї. Дівчина спритно вислизнула з плаща. Строге темне плаття щільно облягало струнку