Євгенія Анатоліївна Кононенко - Російський сюжет

українсько-англійської школи, де традиційно менше дітей із нещасливих родин. І вчителькою української мови й літератури від четвертого по одинадцятий клас в нього була подруга його матері Неоніла Микитівна Бовдур. То була типовий український радянський педагог, із протокольним фейсом і відданістю партії та уряду в очах. Вона завзято муштрувала своїх учнів, змушуючи за кожен усний русизм переписувати кілька сторінок з повісті Івана Франка «Борислав сміється», а за письмовий у творі чи переказі — мити підлогу в кабінеті української мови. І чинила вона так не для того, щоби виховувати українців у зросійщеному соціумі, а для того, щоб дати відсіч українським буржуазним націоналістам: ось як говорять українською радянські школярі, якщо їм дати відповідну команду! Мати переходила з нею на кумедну українську, роблячи неприпустимі помилки, до яких Неоніла Микитівна ставала несподівано поблажливою. Мати Євгена була натхненною вчителькою російської мови й літератури. Але його мати — то окрема пісня.

О, ті політизовані сварки в родинах і в колах друзів та знайомих! Скільки людей посварилося, аж не хотіли бачити одне одного після доморослих дискусій! І, водночас, скількох тягло продовжувати ті агресивні діалоги, кидаючи впертим співрозмовникам своє бачення майбутнього й минулого України та Росії. Такі нескінченні діалоги вели його батьки.

— Так, я за незалежність України! — вигукувала мати. — Я проти Сталіна! Я проти таборів! Я проти Соловків! Але я ЗА російську літературу! Як можна бути проти неї? У жодного народу немає такої! Як можна порівнювати Пушкіна і Нечуя-Левицького!? Зрозуміло, дівчатам Євгеній Онєгін подобається незрівнянно більше, ніж Микола Джеря!

— Хоча чесного роботящого парубка типу Миколи Джері дівчині зустріти значно краще, ніж цього твого Онєгіна, — відповідав батько, вчитель праці в маминій школі.

— Про це ми зараз не говоримо, — ухилялася від такого повороту дискусії мати. — Іудушка Головльов — то теж не дай Боже зустріти! Але ж який персонаж! Який монстр! Я й досі тремчу, коли перечитую, як він наливав водочки Анєньці!

— А Вій! Чим тобі не монстр?

— Ну то ж Гоголь! І ваш і наш!

— Що значить «ваш»? Ти вже й українкою себе перестаєш уважати через Іудушку Головльова?

— Я — українка, яка любить російську літературу! Бо російську літературу любить увесь світ!

— Ти перебільшуєш. Її і в Росії вже не дуже люблять, — і батько починав вкотре переповідати матері кілька років тому прочитану статтю про те, що московські школярі не відрізняють Андрія Волконського від Євгенія Онєгіна.

— Тим паче ми тут повинні не забувати російську класику! Будемо знати її краще за них! На зло всім програмам з іноземної літератури! Це ж ким треба бути! Тургєнєва замінити Селінджером!

— І правильно зробили, що замінили! Годі з мене тургєнєвської дєвушки вдома, — батько обнімав матір і валив її на диван, а та починала радісно реготати, мовляв, у них з батьком неантагоністичні суперечки. З батьками було нецікаво. З ними навіть сперечатися не хотілось. А мати патосно вигукувала, за своєю звичкою, тицяючи в сина пальцем:

— То я! Я віддала тебе до української школи! То ми з Неонілою Микитівною зробили тебе собі на голову щирим українцем! А ти ніколи спасибі не скажеш!

Від дитинства він не любив свого імені. В усіх дитячих колективах траплялась бодай одна дівчинка Женя, з якою його чогось плутали, дарма що в нього було відмінюване прізвище, яке, на відміну від питомих українських, мало закінчення однозначно чоловічого роду. Згодом він не раз пояснював, що прізвище «Самарський» утворилось не від російського міста на Волзі, а від української річки, притоки Дніпра. А ім’я, яке його мати дала йому на честь героя російської класики, по-українськи вдало скорочувалось і ставало маскуліннішим. То був іще один козир на користь його українського навернення.

…Співали хором лише наприкінці вісімдесятих. Він ніколи не забуде, як вони співали просто в метро національний гімн, який тоді ще національним гімном не був. Їх було душ двадцять, десь порівну хлопців і дівчат. Він обнімав дівчину за плечі, то була не Лада, але все одно класна дівчина. Зараз вона живе в Чикаго. Вони іноді бачаться. Якось вони з нею пригадували, як люди в метро озиралися на них, одні з осудом, інші із захопленням, других було більше, а дехто пристав до них і заспівав з ними разом. Тоді ще було невідомо, як і куди повернеться історія.

— Соловки за нами плачуть, — сказав один з їхніх, коли вони втомилися співати. І після тих слів виник новий приплив сил, і вони заспівали знову котрусь із тих українських пісень, які співаються самі, які не можна зупинити, які зупиняють лише кулі!..

На початку дев’яностих вже не співалось. Тоді вже було зрозуміло, що історія не вернеться назад, до заборони нинішнього національного гімну. Але прийшли злидні. Елементарні злидні спершу у вигляді порожніх магазинів, а потім прилавки досить швидко наповнилися, але грошей, які вдавалося десь добути, вистачало хіба на тиждень скромного життя, а жити до нової подачки треба було місяць. Потім перестали виплачувати й те. Несподівано відкрився сенс ключового рядка молитви «Отче наш»: Хліб наш насущний дай нам сьогодні. Не тоді, коли щось заплатять в дохлій установі, де ще не поміняли серпа і молота на тризуб, не тоді, коли заплатять за переклад для приватного замовника, не тоді, коли продасться каблучка Ладиної бабусі (завелика для Ладиного пальчика), а сьогодні! сьогодні!

Але він мав товариство добрих друзів, які допомагали своїм отримати замовлення на переклад чи на статтю для гонорарного часопису, надіслати тези на конференцію з добрим фінансуванням, могли підказати, як подати на грант у приватний фонд чи на стипендію в закордонний університет. Тож вони з Ладкою весело виживали в ті часи, коли потрапити на фуршет означало, що Наш Отець почув молитву й послав сьогодні хліб насущний. Коли на гонорар за виступ на конференції, який складав кумедні для світової практики