Катерина Бабкіна - Соня

– Помер потім, – сказала Соня.

– Шкода його.

– Шкода, – погодилася вона. Чоловік був теплий, обійматися з ним хотілося. Зеленувате, ще кволе світло пробивалося через шпарини між дошками, тремтіло за маленькими вікнами. Невидимі голуби незадоволено стогнали десь над дахом, шаруділи крилами, тулилися одне до одного, розсідаючись і вмощуючись на ранніх скісних променях. Соня потяглася губами і поцілувала чоловіка в бороду, кудись поруч з ротом – ну, бо що ще було робити? Він обережно взяв долонями її обличчя і дивився, яка вона майже прозора в густій темряві, що поволі відступає. Потім притулився губами до її губ і обережно запхав язика їй в рот. Соня заплющила очі і потерлася об нього своїм язиком, спробувала на смак. Серце не розривалося, але було приємно. Що глибше він цілував її, то більше ставало світла, то теплішим воно було на колір. Соня запхала руки йому під футболку і гладила його спину і плечі, відігріваючи свої долоні і пальці, поки він цілував її підборіддя, шию, груди, живіт. Борода в нього була м’яка, а рот великий. Від його вологих поцілунків Соня вигиналася і посміхалася, виплутуючись з тонкої сукні, їй було лоскотно – вона уявляла, як по ній повзають живі великі повільні равлики в жовтих з рожевим мушлях, але від равликів не було бридко, тільки солодко. «Сонячні равлики», – подумала Соня.

– Ти роздряпаєш спину собі, – видихнув чоловік, перевернувся, легко підхопив Соню і посадив на себе зверху. Соня гойдалася і ковзала на ньому, тепло і світло перетікало між ними, він прибирав волосся з її обличчя і дивився, торкався її губ, занурював пальці їй в рот. Соня стисла його пальці губами, і він відпустив усе тепло, і тоді Соня мимоволі пальці прикусила, бо тепло прийняла. Він тихо засміявся, Соня глибоко видихнула і довго не вдихала, потім схопила ротом ранкового світла, нахилилася і передала чоловікові. Він обійняв її, склав її голову собі на плече, розрівняв легке волосся і гладив по животі колами, як літають правильні голуби, поки її дихання не сповільнилося і хороші сни не полізли їй у вуха, навперейми одне одному, ніби ображені птахи в дверцята голуб’ятника.

Коли Соня прокинулася, чоловіка вже не було. Сонце просочувалося до голуб’ятника між дошками, пронизувало сутінь тонкими площинами, в яких висіли і сяяли порохи, пір’їнки та торішні пташині стогони. Було спекотно, майже як прокидатися в серпні у старому армійському наметі. Соня заплющила очі і згадала м’яку бороду, високі вилиці, напружену шию, пальці в себе на стегнах, навіть руді замшеві черевики – але не згадала цілого чоловіка. Тоді вона вбрала тонку сукню, котра трохи пахла нічним лісом, вологою і грибами, а трохи – чужим тілом і голубами, і стікала її тілом, як тепле молоко, лащилася. Волосся розправилося, Соня пригладила його, щоби виглядати пристойно, і полізла надвір.

– Ти що, і трусів не носиш? – здивувалася двірничка, прискіпливо дивлячись, як заспана Соня спускається драбиною з голуб’ятника.

– Ношу, – безсоромно відповіла Соня, але тут же виправилася: – Не ношу. Іноді. Доброго ранку.

– Ти що там, спиш? – спитала недовірливо двірничка.

– Сплю, – погодилася Соня.

– От що з людьми робить відсутність жилплощі, – пожаліла її раптом стара. – Головне, не спи в машині. Особливо зимою. Задушишся угарним газом. Літом не задихнешся – літом вікна відкривають. Але все одно не спи.

– Не буду, – пообіцяла Соня і пішла додому.

Про газ вона знала і сама.

Удома невловима любов до відсутнього Луї, ніби марево над гарячим асфальтом, тремтіла в повітрі над поверхнями і полицями там, де мали бути його сорочки і піджаки, його книжки з закладками і документи в обкладинках, його черевики, зубна щітка, його шалі та краватки, тепла куртка, збанок, куди він скидав візитівки та закордонні монети, котрі потім ще можна використати, його прозора парасоля, срібні прикраси і набір для гоління. Крім трему в повітрі, від набору для гоління лишилися ще сліди пінки з обтинками темних, гострих, коротких волосин. Більше нічого. Було зовсім не ясно, як вони тепер не поїдуть автом до моря, не будуть жити в Парижі з рудою сестрою, не прибиратимуть разом у старому південному домі, не шліфуватимуть грубі, але якісні меблі в чотири руки, не прийдуть на французьку вечірку наприкінці літа їсти виноград, сири і танцювати під чийсь нездалий акордеон, узагалі було незрозуміло, як це Соня так і не подивиться на маму, котра кидалася пляшками і камінням і палила поліцейські машини, не вивчиться читати французький реп, не купуватиме гарячий хліб до сніданку, не виходитиме зранку через вікно спальні босоніж на колючу траву і просто не буде більше ніколи тією Сонею, яка з Луї.

– Це ти не хочеш бути з ним, – казала Етері за сніданком. – Це ти просто хочеш трохи бути ним. Це різні речі. Це все одно би не вийшло.

Вони сиділи на відкритій терасі, Етері пила каву і якийсь жовтий фреш, а Соня їла салат з помідорів, трав і креветок. Бажання бути Луї, щоби не бути Сонею, котру він залишив, присоромлене, скоцюрбилося десь над легенями, але не зникло. Кончений Гена помахав їм привітно рукою, але пройшов сідати на інший кінець тераси.

– Ти бачиш? – тихо сказала Етері. За руку Гена тримав маленького зросту жінку, повнувату, усміхнену, світловолосу і теж, напевне, кончену Соня бачила. Вони сіли разом і вибирали їжу, посміхалися, торкалися одне одного й взагалі всіляко із задоволенням взаємодіяли.

– Не дуже й хотілося, – впевнено сказала Етері. – Ну, правда.

Потім Соня з Етері пішли в туалет. Кабінка була одна, вони зайшли удвох і зачинилися, двері в