Маргарет Мадзантіні - Не йди

пішки під палючим сонцем, щоб дістатися цих будинків, вони єдині виднілися вдалині на самому краю міста. Це були перші дні липня шістнадцять років тому.

Я увійшов у той бар спітнілим і в найгіршому настрої. Замовив собі каву та склянку води й запитав, де знайти механіка. Вона, зігнувшись, щось шукала рукою в холодильнику.

– А незбираного молока немає? – це були перші слова, які я від неї почув, вона зверталася до хлопця з рябим обличчям, що стояв за барною стійкою, на талії в нього був зав’язаний сіруватий фартушок.

– Звідки?! – відповів він, наливаючи мені воду й підставляючи під склянку мокре металеве блюдечко.

– Нічого страшного, – сказала вона й поставила на лавку за кілька міліметрів від мене упаковку знежиреного молока. Її пальці полізли в маленький квітчастий пластиковий гаманець із застібкою, вона витягнула звідти гроші й поклала їх поряд із молоком.

– Механік є, – прошепотіла вона до мене, забираючи решту. – Та невідомо, чи працює майстерня.

Я обернувся на звук цього голосу, що прозвучав неначе котяче нявкання. Тоді наші погляди зустрілися вперше. Вона не була вродливою, і навіть не надто молодою. Неякісно знебарвлене волосся обрамляло вилицювате худе обличчя, на якому блищали очі, що здавалися такими сумними від надмірної кількості макіяжу. Залишивши молоко на стійці, вона попрямувала до музичного апарата. Хоч на вулиці й сяяло сонце, у цьому барі було досить темно, він був заповнений різким смородом від забитої каналізації та настирливою музикою якогось англійського гурту, що був тоді в моді. Вона стояла майже приліпившись до того апарата, заплющила очі й почала повільно хитати головою. Так цей хитливий обрис і залишався в темному закутку бару. Бармен вийшов з-за стійки бару до самих дверей, щоб показати мені дорогу. Я провештався по всьому кварталу, так і не знайшовши майстерні. На дорозі не було нікого. Якийсь старий на балконі витрушував скатертину. Я повернувся в бар ще більш спітнівши.

– Я нічого не знайшов.

Узявши з коробки декілька паперових серветок, утер собі чоло.

Музичний автомат уже мовчав, та вона ще була там. Не рухаючись, сиділа на стільці, дивилася поперед себе, жуючи американську жуйку. Підвелася, забрала свою упаковку молока зі стійки й попрощалася з хлопцем. На порозі вона зупинилася:

– Я йтиму в той бік, якщо ви хочете…

Я поплентався за нею під палючим сонцем. На ній була бузкова майка й коротка яскраво-зелена спідниця, на ногах босоніжки з різнокольорових шматочків шкіри на високих підборах, на яких незграбно рухалися її худі литки. Молоко поклала в сумку, пошиту з клаптиків і з таким довжелезним ременем, що вона сягала майже колін. Жінка не звертала на мене уваги, ішла швидко, не обертаючись, човгаючи ногами по репаному асфальту, так близько до стін, що майже їх торкалася.

Вона зупинилася перед металевими жалюзі. Майстерня була зачинена, на приліпленому скотчем пожовклому аркушику було написано, що відчинять знову за пару годин. Я подумав про твою маму, треба було попередити її про мою затримку. Піт стікав у мене зі скронь поза вухами по шиї. Ми зупинилися посеред дороги. Вона повернула до мене голову, дивлячись напівзаплющеними від спеки та яскравого сонця очима.

– У вас на чолі папірець.

Я став шукати цей промоклий від поту клаптик серветки з бару.

– Тут десь є телефон?

– Вам треба повернутися назад, та я не знаю, чи він працює; тут усе ламають.

У неї в роті ще й досі була американська жуйка, і її щелепи жваво рухалися. Рукою вона затулила собі обличчя від сонця. Її очі, які виявилися сірими, блискавично пробігли по мені. Обручка на моєму пальці й краватка на шиї, можливо, заспокоїли її, хоч вона не була схожа на жінку, що боїться незнайомих чоловіків.

– Ви можете зателефонувати від мене, я живу тут, поруч, – і кивнула кудись на протилежний бік вулиці.

Вона перетнула її, не дивлячись на мене. Я йшов за нею ґрунтовим схилом, крізь якийсь лабіринт будівель, схожих на примари; до якогось будинку, де роботи ще не закінчилися, та його вже було заселено. Голі металеві балки, на яких ще мали встановити балкони; прорізи, перекриті перевернутими ліжковими сітками, що дивилися в порожнечу.

– Ми йдемо найкоротшим шляхом, – сказала вона.

Ми продиралися між цементними стовпами якоїсь споруди, що нагадувала величезний покинутий гараж, і нарешті сонце дало нам спокій. Потім ми увійшли в якийсь темний під’їзд із чорними від написів стінами, де смерділо немов від публічного туалету, до чого невідомо звідки додавався запах смаженого м’яса. Двері ліфта були відчинені, на місці кнопок повивалювався дріт.

– Ходімо пішки.

Я став підніматися за нею сходами, куди долітали раптові викрики, спалахи пекельного життя й вигуки з телевізорів. На забруднених сходинках валялися використані шприци, через які вона переступала голими ногами в босоніжках без шкарпеток, не звертаючи на це уваги. Я хотів повернутися назад, Анджело, я шарпався від кожного шуму, боячись, що хтось вистрибне, аби пограбувати мене чи навіть убити, якийсь спільник цієї вульгарної жінки, яка й далі йшла переді мною. Часом до мене разом із ляпанням її сумки об сходинки, що здіймало порох, долинав і її запах, то була гаряча суміш поту й косметики, що потекла від спеки. Я почув шамотіння її голосу:

– Гидко, але так ми дійдемо швидше. – Немовби здогадалася про мої жахи. У її голосі відчувалися інтонації, притаманні людям з півдня, з натиском на певні склади та пропуском інших, які неначе залишалися в горлі.

Жінка зупинилася на верхньому поверсі, підійшовши до металевих дверей. Всунула пальці в дірку, де мав