Ахмед Салман Рушді - Гарун і море оповідок

Його перебив інший замурзаний чоловік:

 — Полегше! Ти ображаєш мою шановну дружину! Тоді втрутилася ще одна замурзана жінка:

 — То й що? Вона так довго лементує над його вухом, то чому б йому не сказати щось у відповідь? Подивіться тільки на неї, на цю швабру необтесану! Опудало горохове!

 — Бачите той вузький закрут? — вигукнув пан Алеж. — Два тижні тому там сталася страшна аварія. Автобус зірвався в ущелину, всі пасажири загинули, щонайменше шістдесят-сімдесят душ. Господи! Яке страхіття! Якщо хочете сфотографуватися, я зупинюся.

 — Так, так, зупиніться, — почали прохати пасажири (лиш би він повільніше їхав), але пан Алеж натиснув на газ.

 — Запізно, — весело проспівав він. — Уже минули. Про зупинку прохайте заздалегідь.

 — Знову я в усьому винен, — розмірковував Гарун. — Якщо ми потрапимо в аварію, якщо ми розіб'ємося на друзки чи підсмажимося, як картопля в багатті, то в цьому знову буду винен я.

Високо в горах М, Гарун відчув, що Поштовий Автобус їде навіть швидше, ніж раніше. Вони були так високо, що в ущелинах під ними виднілися хмари, схили гір вкривав товстий шар брудного снігу, а пасажири ловили дрижаків від холоду. У Поштовому Автобусі лунав єдиний звук — цокотіння зубів. Усі поринули в заціпеніле мовчання, а пан Алеж настільки зосередився на швидкій їзді, що навіть перестав вигукувати

«Ог-го-го!» і показувати місця найстрашніших аварій.

Гарунові здавалося, ніби вони пливуть по морю тиші, ніби хвиля тиші підносить їх все вище і вище, аж до вершин гір. У роті в нього пересохло, язик затерп. Рашид також не міг вимовити жодного слова, навіть свого «кар».

 — Будь-якої миті, — думалося Гарунові, а він знав, що про схоже думають усі пасажири, — я можу бути стертий, як слово зі шкільної дошки, один рух ганчіркою — і я зник назавжди.

Потім він побачив хмарину.

Поштовий Автобус мчав уздовж вузького провалля. Попереду виднівся крутий поворот праворуч, і, здавалося, тепер їм уже точно не уникнути падіння. На узбіччях дороги застереження про небезпеку були настільки суворі, що й не римувалися.

Або ж таке:

Раптом густа хмарина, не то з мрії-сну, не то зі снужахіття, переливаючись неймовірними барвами, виринула з ущелини під ними й оповила дорогу. Вони в'їхали в неї саме на закруті, а тоді в раптовій темряві Гарун відчув, як Алеж з усієї сили натиснув на гальма.

Потім — шум, крики й вищання гальм.

«Ось воно», — подумав Гарун, однак автобус виринув з хмарини й опинився між гладкими увігнутими стінами й низками жовтих вогнів на стелі.

 — Тунель, — промовив пан Алеж. — У кінці тунелю — Долина К. До заходу сонця одна година. Тунель проїдемо за кілька хвилин. От-от матимете свій Краєвид. Я ж казав: жодних проблем.

Вони виїхали з Тунелю І, й пан Алеж зупинив Поштовий Автобус, щоб усі змогли насолодитися краєвидом із призахідним сонцем та широчезною Долиною К з її золотими полями (насправді порослими жовто-оранжевим шафраном), срібними горами (насправді вкритими мерехтливо-білим снігом) і Безрадісним озером (аж ніяк не Безрадісним). Рашид Халіфа обійняв Гаруна й сказав:

 — Дякую, сину, що влаштував мені свято, але мушу сказати, що якийсь час дуже боявся за нас, думав, що нам гаплик, фініто, хаттам-шуд.

 — Хаттам-Шуд, — насупився Гарун. — Ти мені про це щось розповідав…

Рашид говорив, наче пригадував давній-давній сон.

 — Хаттам-Шуд, — промовляв він повільно, — це Затятий Ворог усіх Оповідок і навіть самої Мови. Він — Принц Мовчання й Ворог Мовлення. Оскільки закінчується все, оскільки закінчуються сни, закінчуються оповіді, закінчується життя, тому в кінці всього ми вимовляємо його ім'я. «Скінчилося, — кажемо одне одному, — його більше нема. Хаттам-Шуд. Кінець».

 — Це місце тобі направду допомагає, — зауважив Гарун. — Більше жодних «кар». Твої оповідки, здається, повертаються.

Дорогою до Долини К пан Алеж їхав повільно й дуже уважно.

 — Але ж, але ж, але ж тепер не треба квапитися, я виконав свою обіцянку, — пояснив він замурзаним чоловікам і жінкам, що ще тремтіли й люто зиркали на Гаруна з Рашидом.

Коли почало смеркатися, вони минули дороговказ з написом:

але хтось дописав грубими нерівними літерами кілька слів, і вийшло:

 — Що таке Кош-Мар? — хотів знати Гарун.

 — Справа рук якогось дурисвіта, — знизав плечима пан Алеж. — Як бачиш, не всі мешканці долини задоволені життям.

 — Це слово зі стародавньої мови фарангів, якою вже не розмовляють у тутешніх краях, — пояснив Рашид.

 — Колись давно Долина, яка тепер називається К, мала інші назви. Якщо мені не зраджує пам'ять, то вона колись називалася «Каче-Мер». А також «Кош-Мар».

 — Ці назви щось означали? — запитав Гарун.

 — Усі назви щось означають, — відповів Рашид.