Сергій Батурін - Вакансія для диктатора

затвор, викинувши зі ствола набій, що не спрацював, і знову безрезультатно клацнув пістолетом. — Бачиш, вони всі такі; ці патрони не стріляють, вони деактивовані. А їхні, — він звів булкінську «Гюрзу» й гулко бахнув навмання в тайгу, — в цілковитому порядку. Як думаєш, чому такий парадокс: наші не спрацьовують, а їхні — прекрасно стріляють?

Жінка замовкла й ошелешено дивилася на нього: очевидно, почала розуміти ситуацію.

— А все просто, — спокійно і від того переконливо продовжив «Ільїн». — Нас далі цього лісу ніхто везти на збирався. Я відчув, що щось не так, попросився в туалет, там перевірив «Стечкіна». Як я і думав — не стріляє. Дивлюся — а всі мої набої розбирали. Якби раптом я помилився й пістолет таки вистрілив, довелося би сказати, що випадково натиснув на гачок. Та дякувати долі, вони не знали, що мій ПСМ завжди при мені. Іменний: «Капітану... м-м-м-м-м... Ільїну від Ю.В.Антропова», — процитував він.

Якби він кричав чи заспокоював, її істерика тільки підсилилася б. Але він обрав вірний хід: переключив хід думок, одночасно давши їй зрозуміти, що на істерики уваги не звертатиме. Чемпіонка мала сильний характер, і схильності до нервових нападів за нею не водилося. Звісно, жінка пережила потрясіння: не кожного дня при ній людям голови прострілюють. Не виключено, що раніше взагалі смерті не бачила. Він свідомо протиставив: «наші» патрони та «їхні», вони можуть стріляти, ми — ні, щоб вона усвідомила: ми мусили вбити їх, бо вони збиралися розправитись з нами.

Тепер він мав два потужних сучасних пістолети й шість великих обойм до них, не рахуючи малогабаритного ПСМ, у якому залишилося тільки чотири патрони та нікчемного тепер «Стечкіна», набоїв для якого не було зовсім.

— Неллі, сідай у машину, поїхали! Та не в салон, до кабіни, — наказав «Ільїн».

Сам він, оббігши авто спереду, сів за кермо. Ключ, необачливо залишений у замку невдатним Булкіним, легко повернувся за годинниковою стрілкою і двигун завівся. «Віктор Іванович» увімкнув першу передачу і авто рушило.

«Ільїн» кермував і задоволено відчував, що навички водіння в умовах бездоріжжя нікуди не поділися: веде авто вправно, незгірше від Булкіна. Якщо датчик не хибив, пального у них було вдосталь. Судячи з того, що показував навігатор, невдовзі мав бути міст, а за ним поворот і довга пряма дорога. Він зосередився на управлінні, періодично поглядаючи у дзеркало заднього виду: чи не з’явився там хто.

— А чого вони тоді нас не вбили, коли ми зупинилися? На що вони чекали? — раптом запитала Неллі.

— Звідки мені знати? — знизав плечима він. — Може, на визначений час чи команду, в них же мобілка була. — А може, вирішили надати мені можливість виконати останнє бажання — у кущики збігати перед смертю. Тепер уже не взнаємо... Ти краще от що скажи: ти стріляти не розучилася?

Вона не могла геть утратити навички стрільби, бо час від часу їздила з «Ільїним» до тиру постріляти: він прагнув підтримувати пристойний рівень майстерності, вона — розважитись за компанію. Виходило в неї непогано. Класним стрільцем, звісно, не стала, але, принаймні, майже не хибила. Хто міг подумати, що знадобиться?

— Не розучилася, — запевнила вона.

— Тоді тримай, — простягнув він їй пістолет, що ще недавно належав майору Кочетову. Мабуть, правду кажуть, що зброя надає упевненості: Неллі взяла «пушку», і вираз її обличчя одразу змінився. Жінка діловито пересвідчилася, чи на місці запобіжник, і заховала пістолет до сумочки — добре, тепер чималенькі в моді.

Дорога зміїлася осінньою тайгою: палали червоним листям клени, жовто світилися трепети, відсвічували міддю дуби й зеленіли стрункі ялини. Небо було прозорішим, ніж завжди, й пахло опалим листям, мерхлою прілою травою та грибами. Втім, утікачам було тепер не до природи, заради якої вони, власне, вчора й сховалися від людського ока на держдачі. За поворотом завиднівся міст через нешироку річечку з помітною течією. «Ільїн» зупинив авто, взяв пляшку з мінералкою, вистрибнув з кабіни на землю і вилив воду під колеса. Дістав з кишені швейцарського ножика, подарованого Неллі на день святого Валентина, та прорізав ним у пляшці широкий отвір, зробивши нехитрого човника. Поклавши в нього радіомаячок та мобілку, взяті на місці побоїща, бігом спустився до ріки й пустив примітивне суденце за течією. Тут же викинув у річку «Стечкіна». «Тепер нехай пошукають нас», — гмикнув чоловік і швидко повернувся на своє місце. Двигуна він не вимикав, і витратив на всю процедуру якихось пару хвилин. Вони знову поїхали, причому тепер, уже призвичаївшись до особливостей двигуна, коробки передач та габаритів машини, він управляв «УАЗом» значно впевненіше й розганяв його до більшої швидкості. Із чверть години він почувався майже спокійно, а потім відчув тривогу: спочатку легку, потім настирливу, згодом — невідступну. Він усе частіше поглядав у дзеркало заднього виду і таки побачив те, чого вгледіти йому аж ніяк не хотілося: їх переслідував чорний Nissan Patrol з густо тонованим склом.

Гарячою хвилею вихлюпнувся у кров адреналін, «Ільїн» відчув азарт і злість, і вже давав газу на повну котушку, витискаючи з двигуна все до останньої кінської сили.

Розбитий путівець з калюжками стоячої води, що деінде залишилася в коліях від недавніх дощів, плювався з-під коліс глиною та болотом, дизель підвивав, витягаючи кузов із керованих заносів, щось брязкотіло десь у нутрощах машини, але в цілому авто йшло добре і керма слухалося. «Непогано нас колись учили», — з погордою подумав водій.

Та потужний японський джип не відставав, висів на хвості, мов прив’язаний мотузкою. Тоді «Ільїн» витягнув СПС, опустив скло у дверцятах, і на повороті, заледве переслідувач показався у боковому вікні, випустив у нього неприцільно кілька куль. Потім дорога випрямилася й Nissan виднівся лише в дзеркалі, але то була нерадісна картина: хтось