Віктор Рубенович Балаян - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 80

до Єревана погостювати, то чому сказали Степанові Івановичу, нібито прибули в службових справах? Це ж очевидна брехня. Адже ніхто вас у відрядження не посилав. З якою тоді метою ви насправді навідуєтеся до Єревана?

— Я ж вам сказав — провідую своїх родичів. А коли Андраник вам набрехав.

— Чому набрехав? — Я вирішив скористатись і цим випадковим шансом. — Може, він про все чесно розповів?

— Ви його арештували?

— Поки що ні.

— Якщо він вам усе розповів, то що ви хочете від мене?

— Хочу з’ясувати роль, яку ви грали в цій справі.

— Яку роль? Я, слава богу, не злодій і не шахрай. Він продавав золото, я купував у нього і працював… Оце і все…

— І багато ви купували?

— Не пам’ятаю.

— І не цікавилися, звідки воно в нього?

— А мені яке діло? Десь діставав. Я не питав, а він не розповідав. Що ж, мені відповідати за нього? Живу чесно, чесно труджуся, виготовляю красиві речі…

— Щоб полегшити справу, — я витяг з теки чистий аркуш паперу і ручку, — напишіть докладно, коли й де ви познайомилися з Андраником, скільки разів купували у нього золото…

— А що далі?.. — Він узяв ручку.

— А далі доведеться зайти до Управління міліції й офіційно оформити ваші зізнання протоколом.

— Тут чи в Єревані?

— Тут.

— Мене затримають?

— Багато залежить від вас. Напишіть усю правду,

— Гаразд, — приречено мовив він і почав писати. Коли він дописав останній рядок, я добув із теки фотокартку дівчини і простяг йому:

— Впізнаєте цю дівчину? Шаліко глянув на фото.

— Ні, я її не знаю.

— Ви з нею знайомі. Спробуйте згадати.

— Ні, я її не знаю. — Він узяв фото і почав розглядати його уважніше. — Щось знайоме, а от згадати не можу,

— Може, ви були з нею на квартирі Степана Івановича років з десять тому? Тоді, коли він з дружиною поїхав у Цахкадзор?

— Точно! Згадав! Ну звичайно, вона!

У голосі Шаліко не було і тіні занепокоєння, він навіть усміхнувся… Мабуть, спогад був приємний.

— А куди ви її провели потім, після зустрічі?

Шаліко стенув плечима. Це мало значити, що він не пам’ятає цього.

— Часом не в підвал?

— У який ще підвал? — здивувався він.

— У підвал Степана Івановича. Шаліко засміявся.

— Навіщо? Хіба у всій квартирі нам не вистачало місця?

— Значить, ви не заперечуєте, що залишалися з нею наодинці у квартирі вашого родича?

— Звичайно, не заперечую.

— Ви знали, що вона живе не в Єревані?

— Як не в Єревані? А де ж тоді?

— Вам краще знати.

— Слово честі, уявлення не маю.

— Як ви з нею познайомилися?

— Нас познайомив Андраник. Я пробув з нею два дні, А хто вона і де живе, відверто кажучи, мене не цікавило, Я неодружений, розумієте? — Він замислився, потім проводив далі: — Коли не помиляюся, було це так: мої родичі поїхали відпочивати. Ключа віддали мені. В їхньому домі з цією дівчиною я прожив два дні. Потім мені треба було на день з’їздити додому в одній важливій справі. На вокзалі мене проводжали Андраник і ця дівчина.

— Вони не казали, куди збиралися піти після цього?

— Не пам’ятаю… А втім, згадав! Андраник попросив у мене ключі від квартири. Розумієте, він був одружений, а дівчина фактично належала йому.

— Виходить, він пригощав нею вас, ніби склянкою горілки?

— Ну, це вже занадто, — скипів Шаліко. — Хоча, — трохи подумавши, сказав він, — якоюсь мірою виходило так.

— Ви знали, де Степан Іванович ховає ключ від підвалу?

— Звичайно, чом би й не знати? — Шаліко здивовано зиркнув на мене. — Ключа ніхто не ховав, він завжди висів на кухні.

— А Андраник? Він знав, що є підвал?

— Ні, не знав. — Шаліко потер пальцями скроні, намагаючись щось пригадати, — Ні, не знав… Ми якось спустилися туди по дрова, шашлик думали зробити…

— Все, що ви зараз мені розповіли, надзвичайно цікаво, — сказав я. — Тепер попрошу додати це до свого пояснення.

— А навіщо?

— Довідаєтеся згодом, А тепер пишіть.

— Так і писати?

— Пишіть: на поставлене мені запитання відповідаю… — продиктував я. — А далі так, як ви мені розповідали.

Наступного дня я зателефонував з міського Управління внутрішніх справ у Єреван і попросив затримати Андраника, який підозрювався тепер уже в двох злочинах — у вбивстві і в торгівлі золотом.

Свідчення Шаліко викрили Андраника — він зізнався в тому, що займався скуповуванням і перепродуванням золота, однак свою причетність до вбивства вперто заперечував. На свідченнях Шаліко я виснував свою версію вбивства, яку і виклав підозрюваному. Спокійно вислухавши мене, Андраник відповів:

— Все правильно, крім одного, — я не вбивав її.

— А куди ви пішли після того, як провели на поїзд товариша?

— Повернувся на квартиру його родича.

— А що було потім?

— Потім? — перепитав він. — Потім ми розійшлися: вона в своїх справах, я — в своїх.

— Куди ж вона могла піти?

— Важко сказати. Може, до своєї подруги.

— А ви знали її подруг?

— Ні, не знав.

— І не дивно. Бо того дня, десять років тому, вона вже нікуди не виходила. Тоді ви бачили її живою востаннє.

— Десять років тому? — перепитав мене Андраник. — Та що ви! Я зустрів її недавно, десь із рік, може, тому. Запрошував зайти до мене або піти кудись. Але вона відмовилася. Сказала, що заміжня і з колишнім життям покінчила. Я, звичайно, не повірив. Аж до самого дому все умовляв її, та марно.

— Назвіть нам її адресу, — попрохав я.

— Адреси не знаю. Пам’ятаю тільки будинок на вулиці Комітаса.

— І ви можете його показати?

— А чого ж ні!

…Лейтенантові Сагакяну потрібно було лише годину, щоб я знову опинився в безглуздому становищі. Андраник сказав правду: Лусік була жива, жила разом з чоловіком, Сагакян навіть мав честь розмовляти з нею.

— Ти певен, що це та сама Лусік? — запитав я його.

— Вона, власною персоною.

— А чому ж вона не повідомила про себе своїх батьків?

— Тут така річ: її чоловік нічого не знає про минуле своєї дружини, через те вона й не хотіла їх зводити. “Батьки погано до мене ставилися, — сказала вона. — Навіть раді, що збулися мене… А чоловікові сказала, що я сирота”. З чоловіком вона познайомилася на трикотажній фабриці, — вів далі Сагакян, — а до одруження жила в гуртожитку.

Я був приголомшений. Версія, яку я так ретельно розробив, розвіялася, ніби вранішній туман під подувом вітру. Невже доведеться все починати наново?

— Казав же я тобі — облиш цю безнадійну справу, — долинув до мене голос Сагакяна, — даремно тільки час гайнуємо.

— Чому даремно? — заперечив я. — Виявлено інший