Леонід Миколайович Панасенко - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 81

Між тим “дощовики” й далі нищили все довкола, отруюючи повітря їдким газом. Один з них був уже на узліссі сельви. Другий і третій котилися до затоки й океану. Спільман з відчаєм дивився на чорну, як після пожежі, площину. Таппінгер, глянувши в той бік, де лежав автомат, перехрестився

Вертольоти приземлилися неподалік, на злітній смузі; звихорене гвинтами повітря здійняло хмару куряви. По кількох хвилинах двоє в цивільному вже стояли перед Таппінгером.

— Ясно, пане президент, — гаркнув один із пілотів. — По розривному снаряду на потвору. Гадаю, вистачить.

— Не раджу, — втрутився Сем. — Наробите ще більшого лиха. Із кожного шматка, в якому зостануться хоч залишки ротового, отвору, виросте новий гриб.

— Тоді підсмажте вогнем, — Таппінгер нервово махнув рукою.

— Спалите сельву, — зауважив Спільман. У його холодному погляді, спрямованому на президента компанії, читалися зневага й цікавість. — Не вистачить усіх ваших мільйонів, Таппінгере, щоб відшкодувати збитки.

— Що ж робити, хлопці?! — голос керівника компанії благально затремтів.

Біологи німували. На узліссі захиталась крона і повалилося велике дерево, по хвилі ще одне, розриваючи ліанові пута, гупнуло в пилюку. Над затокою урвався чаїний лемент; зграї цих швидкокрилих птахів кружляли тепер далеко від берега, над поки ще чистою водою. Натомість плесо, вкрите шаром легкого шлаку й піни, морщилося водориями, і здавалося, що на дні точиться запекла боротьба між велетенськими доісторичними чудовиськами.

— Ходімо, — сказав Спільман колезі.

— Заждіть! Габрієлю, благаю, придумайте щось! — від лискучої хітинової маски президента компанії не лишилося й сліду, вона ніби полущилась і обсипалась, У відкривши лице пойнятої розпачем людини. — Я заплачу, я відшкодую вам усі збитки. Ось, — Таппінгер витяг із кишені чекову книжку і тремтячою рукою вивів у ній суму з п’ятьма нулями. — Тут подвійне, ні, потрійне відшкодування. Ну, прошу, вас, Габрієлю! Заради вашого свята, якого ви колись тут зазнали… Заради Марієтти!

Спільман здригнувся. Слова Таппінгера викресали спомин, який, ніби блискавка в горобину ніч, освітив усе довкола, і він на мить побачив рудоволосу дівчину серед росяної зелені, яскравий диск сонця над затокою, чистого і прохолодного, неначе щойно з ранкової купелі. Але блискавка згасла, і перед очима знову постала сіра, курна пустеля, узлісся, на якому падали дерева, багнисте плесо, затоки, в його вухах уже вкотре пролунав розпачливий крик добряги Перери.

— Не треба згадувати про те, — холодно відказав Спільман.

Він подумав, що пам’яті не зітреш і не купиш за гроші, як не купиш і звичайної порядності.

Сем узяв чек. Його вилицювате індіанське обличчя залишалося непроникним, лише в розкосих очах, як у жертовнику, палахкотів лихий вогонь жерців доби Монтесуми.

— Пішли, бо буде пізно, — мовив Сем.

Вертоліт, розганяючи гвинтами хмари газу й куряви, завис над сплюндрованим узліссям. “Дощовики” — їх уже було більше сотні — жадібно обгризали кору з повалених дерев; оббіловані стовбури скидалися на кістяки велетенських тварин. Спільман натис на гачок, куля влучила в найближчу потвору, яка жадібно ласувала молодою паростю. Жодних змін. У череві “молоха” зникали все нові кущі й деревця. Лише перегодя із вертольота помітили, що м’ясний гриб, у якого влучив Спільман, став не таким активним, здавалося, він наситився: вжеле крутився дзиґою, лише спроквола накочувався ротом на їжу. Нарешті зовсім спинився, і, нерухомий, тепер особливо нагадував справжній гриб-дощовик, тільки велетенських розмірів.

— Чим ваш колега стріляє? — поцікавився один з пілотів у Сема.

— Кулями, начиненими штамом нітрофікуючих бактерій. Потрапляючи в організм гриба, вони розкладають аміногрупу білка.

Низько над океаном, аж до білої смуги прибою на кораловому рифі, нависло руде шумовиння, що його гнав з-над материка вітер. Гвинти шматували ту суміш пилюки й газу. Клапті рудого туману затуляли ілюмінатори, і пілот змушений був знизити вертоліт аж до самої поверхні хвиль, на якій де-не-де гойдалися купи сірої піни. В прозорій океанській воді “дощовиків” не було видно, проте дно нагадувало пустелю під водою — жодної водорості, жодного живого створіння. Тільки неподалік від коралового рифу біологи уздріли багато чорних зубчастих предметів — решток ротових отворів. Над ними сновигали сірі тіні акул.

— Хоч раз прислужилися людині, розбійниці, — пробурмотів Спільман.

Повернули до затоки. Пасат устиг повимітати з материка рештки газопилових скупчень, і тепер очі сліпило призахідне сонце. Від його близького палу, здавалося, ось-ось займуться смарагдові гребені лісу. А в затоці точилася запекла боротьба. Спільман, прикрившись долонею від сонця, спостерігав, як у бурунах каламутної води, що скипали над єдиним уцілілим грибом, мелькали чорно-жовті риби.

— Тут наші кулі зайві, — мовив біолог. — Піраньї.

Вертоліт узяв напрямок на бетонну смугу; в промінні призахідного сонця вона здавалася розпеченою до червоного. Пронеслись над самітнім згорбленим Таппінгером, який стояв над урвищем біля берега. Його чорна нерухома постать скидалася на пам’ятник цвіркунові.

Дорога, що в’ється гвинтом по схилу, стрімко пірнає в ущелину. Злякано вищать гальма. Шлунок злітає кудись аж під горло, слина стає гіркою. Чи то кермо упирається в підборіддя, чи підборіддя — в кермо.

Попереду виростають, зачудовано пропливають мимо блідо-сірі обриси скель.

Ніби змія, сичить під колесами дорога, запаморочливо петляючи над безоднею. Кермо стає неслухняним, слизьким, як риба. М’які подушки сидіння в одну мить тверднуть, в них невідь звідки з’являються тверді кути, впиваються в тіло. Нараз тіло на мить зависає в порожнечі.

Падіння — зліт — падіння. Невагомість — перевантаження. Всередині все обривається. Легені стиснуті обручами ребер. Немає чим дихати…

Не розумію, як мені ще вдається втримати кермо. Очі автоматично фіксують шлях. Зелені пагорки то підстрибують, то опускаються.

Бетонка скінчилась, починається степ. Машина дрібно підскакує, від чого нудота підкочується аж до горла.

Куди я їду?

Не знаю.

Чому не змінюю маршруту?

Теж не знаю.

В пам’яті зринає обличчя з тонкими злими губами.

— Не раджу випробувати цю машину. Виграш великий, та завеликий і ризик. Усе, що ви робите, ви повинні робити з поправкою на те… — Очі його прицілилися, глянули просто в мої, вкололи гострим поглядом, тонкі губи вигнулися, завершили удар: — з поправкою на те, що ви невдаха.

Ну що ж, це я знаю без його підказки. Занадто добре знаю. В інших випробувачів є хоч перерви, є нормальне людське життя. У мене його немає. Щодня одне й те саме. Збагатитися я міг би вже давно. Та зупинити цю несамовиту гонку чомусь не можу.

Якась невблаганна сила з шаленою швидкістю жене мене вперед.

Нарешті знову виїжджаю на асфальт. Збільшую швидкість. Крутий поворот — і вмить тверднуть подушки