Тарас Лютій - Корабель шаленців. Нариси з культури несамовитості, глупоти і безрозсудства

про природу божественних потрясінь, зазначає: «Хай там як, а таки величезні для нас блага виникають від шаленства, щоправда, коли воно дається нам як божий дар». Надалі він виокремлює чотири види того шаленства[7]:

1) пророче — ним опікується Аполлон;

2) ритуальне — це прерогатива Діоніса;

3) творче — на нього надихають Музи;

4) любовне — за нього відповідають Афродіта й Ерот.

Розгляньмо, яких форм набували ці вияви в культурному бутті грека.

Жага пошуку пророцтв була спричинена уявленнями про недосконалість людської істоти. Згадаймо Геракліта Ефеського[8], який писав, що людська вдача, на відміну від божественної, геть позбавлена розуму. Тому навіть наймудріший чоловік супроти божества скидається радше на мавпу. «Дурень, — каже філософ, — будь-якими словами (вченнями) захоплюватися любить». Не дивним, відтак, видається його погордливе ставлення до творців сучасних йому вчень. Адже багатознайство не научає розуму. Ось чому цей «темний віщун» обирає оракульський спосіб філософування, схожий на дивну суміш зарозумілості й нестійкого душевного стану. «Пихатість (зарозумілість) — священна хвороба». Тут йдеться про падучу недугу, що мала для греків сакральне значення. Простежуємо також прихильне ставлення ефесця до віщування: «Сивіла несамовитими вустами сумне та неприкрашене, та не підмащене виголошує [і голос її крізь тисячоліття проходить] через Бога» [пер. А. Тихолаза].

Загалом передбачення складали вагому частку обрядового культу давніх еллінів. Дельфійський оракул, або храм Аполлона у Фокиді, був найвідомішим релігійним центром біля підніжжя Парнасу. Згідно з міфом, Аполлон сам обрав місце для свого святилища, після того як убив там Пітона, великого змія, що переслідував його матір Лето. Мистецтво заглядати в майбуття за допомогою пророцтв отримало назву манічного (слово «манія» ми вже згадували), оскільки передбачало стан несамовитого шаленства. До потаємної частини храму, безпосереднього обійстя оракула, ніхто не міг заходити, за винятком жриці-пророчиці (піфії). Вона випивала ковток води зі священного струменя, жувала листя лавра (дерева, присвяченого Аполлону) й сідала на золотий триніжок над ущелиною скелі, з якої здіймався запаморочливий газ. Впавши в екстаз, піфія вигукувала незв’язні слова, а жерці їх тлумачили як волю Аполлона. У мить самозабуття вона уподібнювалася божеству, власне, сам бог ніби входив у неї. Завдяки цьому вона мала змогу виголошувати пророцтва від першої особи.

Ритуальний тип шаленства ширився Елладою з Фракії, його пов’язують із культом Діоніса — бога розбуялих сил і нестримних пристрастей, покровителя виноградної лози й вина. Чи не найголовнішою ознакою діонісійних містерій є екстаз (ἔκστασις), тобто стан, якого досягали за допомогою різноманітних музичних інструментів: тимпанів, кимвалів і флейт. Усе дійство супроводжувалося оргіастичними танцями. Як описує Фадей Зелінський у «Давньогрецькій релігії», щонайбільше шаліли німфи, котрі звалися менадами (вакханками). Вдягнуті в шкури молодих оленів (небриди) й обперезані живими зміями, вони постійно обступали свого бога. Кожна з них тримала в руках тирс — обвиту плющем і виноградним листям патерицю. Шал захмелілого танку Діоніса охоплював мало не всю Грецію. Розміреній релігії світлоносного Аполлона протиставлявся розвій темних і диких душевно-тілесних сил. Складалося враження, що в несамовиті танцю душа ніби «виходила» за межі плоті. Отже, людина самостійно мала шанс переконатися в самобутності своєї душі, ба навіть у її безсмерті[9].

Фольклорист і етнолог Джеймс Джордж Фрейзер у «Золотій гілці» стверджує, що Діонісові доволі часто приписувалися характеристики безумства[10]. Може, через це навіювану ним навіженість, шалені танці й дар вина іноді трактували як своєрідну помсту. Подейкували, що цей ревнивий бог, впавши в безум промислом Гери, в експресивному прояві волів звільнитися від осоружної напасті. Метою оргій було досягнення екстазу, що передбачав короткочасне шаленство — священний безум, або ієроманія (ιερόμανία). У такому стані людина втрачає самість, адже в неї проникає божество. Уже згадуваний Геракліт теж підкреслює «божественну санкцію» містерій: «Якби не на честь Діоніса влаштовували процесії та співали гімни соромітному членові, то найбезсоромніші справи були б; але тотожний Аїд Діонісові, заради котрого шаленіють на святах Леней». Спостерігалося показове злиття реальності із силами підземного царства, тобто бог смерті ототожнювався з богом життя. Подібна «втрата розуму» могла б розглядатися як новий прояв людського.

До творчого шаленства надихають музи, що перебувають під орудою Аполлона (Музагета). Музи — богині співу, натхнення й талантів, які часто надавали митцям певного збудження, що свідчить, як говорить Цицерон у трактаті «Про дивінацію», про наявність у душі людини божественної сили. Розробник атомістичної теорії Демокрит заперечував здатність бути великим віршописцем, якщо тобі не властивий стан шаленства. Саме тому вакхічна пристрасть, яку посилають Музи, виводить людину на шлях творчості. Скептик Секст Емпірик також іменував поетичне мистецтво оплотом людських бажань, порівнюючи його з любовним піднесенням або хмільним завзяттям. Музика, твердив він, як і філософія, має якусь чарівничу переконливість, що воднораз утішає й збуджує людину.

У діалозі «Федр» Платон у вуста Сократа вкладає пророчі слова про те, що творіння здорових глуздом будуть затемнені витворами несамовитих. Стосовно любовного шалу Платон пише, що тільки той окрилений красою мудрості, чия душа споглядає буття. Саме він є справді закоханим. Розвиваючи тему розуму, в «Алкивіаді II» Платон протиставляє йому шаленство, але вже зовсім інше, аж ніяк не манічного ґатунку. Керуючись тезою, що кожна людина за необхідністю є або здоровою, або недужою, він ототожнює шаленство із хворобливим безумством. Тоді все, до чого прагне душа, є благим, але тільки якщо вона скеровується розумом, а коли ж нерозсудливістю — то навпаки.