Володимир Нефф - Прекрасна чаклунка

разів убитих і все ж таки живих, і пливе він напевно не до Стамбула, а до Венеції, в найгіршому разі до Генуї, сто сот чортів йому в пельку». Франта в своїй роздвоєності подумав і про те, що можна ще вистрибнути з човна й утекти плавом, але зразу й відкинув цю думку, бо з подивом усвідомив: навіть якби це вдалося — в що годі повірити, бо веслярам досить було б при першій спробі дати йому веслом по голові, — він ніяк не може скасувати чи затерти той факт, що він, Франта, з н а є, де Петр, у якому той становищі, і що зі смертельної небезпеки, в яку попав, Петр може виплутатись лише тоді, коли Франта вчасно його остереже. І син повії Ажзавтрадома скорився своїй долі; коли човен пристав до борту «Дульсінеї», він разом з трьома моряками моторно видерся мотузяним трапом на палубу.

Капітан мовчки оглянув його, а почувши рапорт стерничого, що когось більш підхожого, тобто досвідченого моряка, не пощастило знайти в усьому місті, сказав до Франти:

— Гаразд. Ви знаєте нашого пасажира, його вельможність пашу Абдуллу?

У Франти затремтіли коліна.

— Не знаю, — відповів він.

Капітан допитливо глянув йому в обличчя.

— Дивно… Він хоче з вами поговорити. Ви його знайдете в першій каюті на кормі. Потім з’явитесь на камбуз, будете за юнгу. Ідіть!

Добре знаючи свого приятеля, Франта з острахом подумав, що зустріч із Петром не буде одною з тих приємних подій, про які ми й через багато років згадуємо охоче, з розчуленою усмішкою, — і не помилився. Коли, приголомшений тим, що капітан «Дульсінеї» знає, хто такий мосьє Кюкан, він — не знаючи, що у вищих колах у двері не стукаються, а шкрябаються — постукав у двері Петрової каюти й увійшов. Петр у розкішних шатах із білої, перетканої срібними нитками парчі, в тюрбані й вишуканих капцях із білої м’якої шкіри, з загнутими вгору носками, сидів у м’якому кріслі, міцно пригвинченому до підлоги, і його засмагле обличчя було застигле, холодне й грізне.

— Пашо Ібрагіме, — сказав він по-турецькому, — сподіваюся, ви зумієте належно пояснити, чому опинились на цьому судні.

На це Франта, охоплений здоровою злістю, вимовив по-чеському, жаргоном празьких вулиць, коротку й гостру фразу, що сучасною мовою звучала б десь отак:

— Але взагалі ти нормальний, правда?

Це вплинуло: не те що Петр, почувши солодкі звуки рідної мови, злагіднів або хоч трохи пом’якшив холодний вираз, але він принаймні зробив щось таке, чого не зробив би, якби хотів і далі поводитись мов турецький вельможа. Він схопивсь і розкричався на Франту теж по-чеському:

— Генерале Ібрагіме, я знов питаю вас, і питаю не в жарт, чого вам тут треба і як ви сюди потрапили!

Благодійна злість іще кипіла у Франтиних грудях.

— Ой, Петре, вгамуйся і не кричи так, бо я з тихої родини, — сказав він. — Хіба сам не бачиш — я просто вийшов прогулятись та знічев’я дійшов аж до

Родосу, а як почув, що ти сидиш тут на судні в м’якому кріслі, то й подався до тебе з дипломатичним візитом.

— Генерале, говоріть поважно й до діла, а то я накажу забити вас у кайдани, — сказав Петр і знову сів.

— Що ж, накажи! — вигукнув Франта. — Не соромся, забий у кайдани єдину в світі людину, що стоїть іще за тебе! Але генерала свого облиш. Я такий самий генерал, як ти султанів перший радник, Розум Його Величності.

У Петра стислося серце, йому здалося, ніби він падає в прірву, глибини якої не може оцінити.

— Мене титуловано першим радником султана, — відказав він удавано твердо, — і ще не позбавлено цього титулу.

— Тинди-ринди! — вигукнув Франта. — Це якби султан був живий. А він уже лежить догори бородою на звалищі серед дохлих собак, і ніхто не насміє поховати його, а принц Мустафа, що вбив султана, сів на його місце. Петре, ми з тобою обидва у великій халепі, ти в ще більшій, ніж я, бо ніхто так не сидить Мустафі в печінках, як твоя вельможність, і чим більше твоїх прихильників він замордував, тим тяжче він тебе в тих печінках відчуває. Правда, йому вже багато разів доповідали, ніби ти мертвий, але він не вірить і все дожидає та труситься, що ти десь об’явишся. І, як бачу, має рацію. їй же богу, страх як мудро ти зробив, що нап’яв на себе оці шати — півгодини тому я їх на тобі ще не бачив. Спробуй-но, вилізь у цьому машкараді на палубу, на свіже повітря: ручуся, що небагато ним надихаєшся, бо як тільки дозорці на вежах угледять тебе, то вмить по нас почнуть садити з усіх гармат і пошлють нас на дно, як у Мармуровому морі вже зробили з багатьма суднами, про котрі майнула хоч тінь підозри, ніби вони везуть твою вельможність. Усе завалилось, Петре, просвистів ти все на світі, і я з тобою, а тепер нам лишається тільки повернути стерно на половину кола й дати драла, поки є ще хоч хвилинка, а то пропадемо обидва, як руді миші.

Поблідлий Петр довго зважував, як повестись, аби не зрадити ні засад свого розуму, ні своєї гідності, ні обов’язків людини, на плечах якої тяжіє доля всього людства. Нарешті він запитав, звідки Франта про все це знає: чи з власного досвіду, а чи з чуток. Франта обережно відказав, що з власного досвіду знає лиш одне: його під фальшивим приводом відіслали до Смірни; а все інше — надійні відомості, зібрані дорогою, коли він утікав зі Смірни. Тоді Петр промовив з холодним спокоєм:

— Отже, ти просто позбирав бабські балачки, поки втікав, зрадивши честь свого прапора. І я маю на підставі цих бабських балачок поводитись так само боягузливо, як ти, і кинутись навтікача, й зламати слово, яке дав султанові, — що повернусь до нього, тільки-но скінчу свою місію? Погано ж ти мене