Світлана Дремлюк - На кленовім мості

Тепер усе є, але грошей мало, а надто, щоб зробити запас. Зляться на проклятих капіталістів: у них є гроші... Уявляють, як десь там, «за бугром», «добре жити», зовсім, як у серіалах. Правда, поміркованіші, чи ті, що вже спробували «у них», знають твердо: добре там, де нас немає.

У суспільстві завжди була моральна й матеріальна нерівність, але за радянської влади вона була прихованою. Зараз вона стала аж надто очевидною. І це теж виводить з терпіння наших громадян: робили, робили, а що маємо?

«Маємо те, що маємо,» — уїдливо й мудро заявив колишній президент України Леонід Кравчук. Авжеж, маємо те, що не було до кінця розкрадене й привласнене.

І тоді пригадуються слова великої Українки — Лариси Косач: «А ми, українці, такі люди: плачемо, плачемо та нарікаємо. Нарікаємо та плачемо і... мовчимо.»

То хто ж нас почує, якщо ми мовчатимемо?!

2001-2003 рр.

Баба Тодося жила на тихій вуличці. І хоч недалеко проклали асфальтовану дорогу, взимку цю бокову вулицю часто перемітало снігом — сюди майже ніхто не їздив, мало хто ходив, бо жили здебільшого немолоді люди. Протопчуть або просиплять посеред вулиці стежку — і ступають в рядочок: одні на роботу чи на базар, а дітвора в школу.

Баба взимку майже не виходила на дорогу: сяк-так прогорне стежечку до старої похиленої криниці, до повітки, де зберігалось паливо, винесе щось курям і Рябкові — та й у хату. На старість стала боятись холоду, а ще дужче — застудитись і захворіти або (борони Боже!) упасти. Все було каже: «Не приведи, Господи, в холода помирати... Тільки людям клопоту завдаси».

Топливо чи воду баба Тодося заносила вдень. Якщо відро було повне, то переставляла його поперед себе по стежці: два-три метри пронесе і поставить, щоб дух перевести.

Хліб Тодосі взимку теж непросто доставався: коли-не-коли правнучок її давньої подруги Ганни занесе, а то й молода сусідка Ольга змилостивиться, чи товариш молодшого сина Петя Нездолій завітає з «продовольчим пакетом», як він називає те, що кладе в торбинку. Буває там і олійка, і цукор, і крупа яка чи борошно. Але таке трапляється на свята, бо Петя живе далеко, та й клопотів у нього багато.

Як не слизько і не дуже холодно, баба Тодося й сама «поплутає» до магазину в центрі села, щоб купити і хліба, і якусь макаронину чи крупу, сірники. Склавши куплене, погомонівши з кимось, якщо в магазині є люди, баба зв’язує ручки сумки платком, просить, щоб піддали, і рушає. Однією рукою тримає вузол платка, а другою спирається на палицю: так безпечніше. Додому йде довго і важко, навіть не зупиняється, щоб побалакати з ким, хоч і дуже кортить. Тільки здоровкається, призупиняючись, і простує далі: взимку день короткий, треба завидна до хати добратись, щоб, бува, не впасти де.

Рябко вже виглядає, махає хвостиком, скавучить, притупцюючи від нетерпіння: видно, скучив за бабою. От баба йому й розказує, як ішла, кого бачила, а він, перехиляючи голову набік, дивиться на неї розумними очима і слухає...

Кожного місяця баба Тодося найдужче чекала 9-го числа, бо тоді, якщо це не випадало на неділю, поштарка Настя приходила з пенсією. Кароока усміхнена Настя приносила в хату сонце і свято. Баба пригощала її яблучком чи узваром, а якщо було холодно — чаєм із трав. Садила за стіл, дивилась на привітне молоде обличчя дівчини і тихо раділа... А Настя, метка, весела, ніколи не відмовлялась від бабиного частування, розуміючи, наскільки одинока ця стара жінка.

Поштарка розказувала сільські новини, передавала бабі Тодосі привіти від приятельок і знайомих, а по хаті бігали-стрибали сонячні зайчики від її привітного голосу й сміху. Пощебетавши коло баби хвилин десять, Настя швиденько збиралась і бігла далі, а баба дивилась їй услід, посміхаючись. На якийсь час на серці ставало легко, аж світліло, немов несподівано поверталось щось втрачене. Може, від того, що Настя незмінно називала її «бабусенькою» і обіймала, прощаючись.

Свято швидко закінчувалось, і самотність тоскними очима знову починала виглядати з кожного кутка. Баба часом рішуче відганяла її: то бралась за якусь роботу надворі, то дивилась у вікно, як хто вулицею проходив, а Рябко давав «сигнал». Частіше ж — просто читала молитви.

Часто подумки, а то й вголос баба Тодося розмовляла зі своїм Василем. Згадувала, як хату будували, як синам раділи, як ладилось у них усе в господарстві, хоч і в бідності жили. Коли ж це було’? Мабуть, в якомусь іншому житті, де була радість і надія, була злагода, бувало й горе, та не було розпачу. А потім настав морок і сонця не стало... Хіба ота молода ясноока дівчина у весільному вінку на фотографії — вона, Тодося? Але поруч — то вже безпомилково її Василько, усміхнений, щасливий... Вона дивиться на рідне обличчя, темний кучерявий чуб, кремезну постать і шепче: «Василечку, рідненький, де ж ти упокоївся? Де твої білі кості лежать? Хоч би могилку було найти... Он скільки солдатських вдів їздило і в Білорусь, і в Росію, навіть до Польщі й до Чехії їздили на могили своїх чоловіків. А її Василько — „без вісті“... Як пішов у сорок першому, то тільки одного листа й одержала, зовсім короткого, всього кілька речень, що, мовляв, жив-здоров, скоро в бій, бережи хлопців і себе. Не вберегла...»

Тодося із стогоном опускається на лаву біля столу і, припадаючи головою до старенької, вибіленої часом скатертини, плаче, без сліз. Сліз уже немає, виплакала усі. А може, на старість вже й сльози висохли...

— Господи, чому ти послав мені таку долю? Не нарікаю, бо гріх на Бога нарікати, але ж питаю тебе знову і знову: чому?

Замовкає і довго сидить, не включаючи світла, непорушна, згорблена, як птах на