Катерина Олександрівна Медведєва - Скляна, олив'яна, дерев'яна

— Друг? Я тобі друг лише тому, що решта людей у замку дорослі.

— Нащо ти так кажеш? Адже ми росли, як брат і сестра?

— Якби тебе не було, — мовив Чес, — усе було б інакше. Я жив би зовсім по-іншому. Якби тебе не було.

— Ти хочеш, щоб мене не було? — Янтарина притислася до ґрат і взяла Чеса за руку.

Він погладив її пальці.

— Я не знаю, що я хочу. Хочу бути королем. І хочу, щоб ти завжди була поруч, щоб я міг завжди тримати тебе за руку.

— Ти ніколи не розмовляв зі мною так.

— Ти принцеса. А я тягаю на кухню воду, точу ножі та общипую курей. Король ніколи не дозволить мені стати твоїм чоловіком. Як на мене, він узагалі не хоче тебе одружувати.

— Одружувати? Я не думала про це, — сказала Янтарина.

— І не думай.

Ванда не помітила, як з'їла яблуко й шоколадку. Книжка виявилась дуже цікава, а малюнки — наче живі. Особливо Ванді сподобався головний герой, закоханий у принцесу. За описом, він мав темні зелено-карі очі й замервлене волосся кольору соломи й меду. Засмаглу шкіру, адже він чимало допомагав сапати город і косити траву. А ще блукав темним, страшним Довколишнім лісом.

«Він дуже хоробрий, — подумала Ванда. — І такий ніжний. Але що в нього на серці, невідомо нікому».

Рипнули двері.

— Про що мрієш? — запитався Віктор. — Ти не бачила моїх воскових олівців? Подів кудись. Покажи, які чудові ілюстрації!

— Віддай!

Та Віктор вихопив книжку з Вандиних рук і став гортати сторінки.

— Це хто, героїня? Чого вона стирчить на цій башті? А якщо налетить ураган? Її зідме, і вона розіб'ється на кам'яних дворових плитах! — Віктор закрив книжку. — Мама кликала всіх вечеряти. І де ж мої олівці?..

Удалині щось загуркотіло.

— Що це? — запитав Чес. — Ти чула?

— Грім? І дивний шум, ти чуєш? Він наближається. Я подивлюся. Зачекай!

Вона підбігла до північного краю майданчика. Небо на півночі палало, і щось величезне хутко наближалось до башти. Зростав свист вітру. В обличчя полетіло листя й пісок, стало важко дихати й триматись. Янтарина вхопилася руками за парапет, але порив вітру штовхнув принцесу, і вона, захлинувшись холодним повітрям, полетіла з башти донизу.

Це трапилось так швидко й несподівано. А тоді ураган кудись подівся, і настала, як і до цього, зоряна тиша. Дихати було знову легко, та поворухнутись Янтарина не могла. Над нею височіли зорі, місяць світив їй в обличчя.

— Хто тут? — прошепотів тихий голос.

— Допоможіть! — покликала Янтарина, і в неї з рота потекла кров.

Пролунав вражений голос:

— Лишенько, як же це трапилось? Ви живі?

Над принцесою схилився хтось незнайомий, від нього пахло корицею і ваніллю.

— Допоможіть мені підвестися, — попросила Янтарина, захлинаючись кров'ю. — Мені важко дихати. Я впала з башти…

Незнайомець поглянув угору, тоді на Янтарину.

— Не лякайтеся, — сказав він, — та ви впали дуже невдало. З ваших грудей стирчить якийсь патик. Певно, він стирчав з землі, і ви на нього впали. Він простромив вас наскрізь, як метеликів наколюють на билинку…

— І я помру? — запитала Янтарина.

— Боюся, так.

— Не йдіть, — попросила вона. — Мені страшно залишатись на самоті.

— Дивно, — мовив незнайомець. — Ми щойно познайомились, а ви вже помираєте. Вам не тяжко розмовляти?

— Ні, мені взагалі не боляче.

— Все одно мовчіть. Продовжіть собі життя бодай на кілька хвилин. Я побуду з вами. А вранці спробую зробити те, для чого сюди прибув. Знаєте, я ховався в мішках з прянощами. Так важко потрапити до замку. Тричі я надсилав вашому королю офіційні листи, просив дозволу приїхати, і мені тричі відмовляли. Та я все одно одружуся з вашою принцесою. Кажуть, вона не то відьмачка, не то ясновидиця. І з золотим волоссям. Її ніхто не бачив, проте всі в один голос твердять: вона — найкраща дівчина в усьому світі. Я викраду її і повезу до свого палацу.

— Якщо вона погодиться, — сказала Янтарина.

— Звичайно, погодиться. Моє королівство найбагатше. Після вашого. Я запропоную принцесі найкращі частування, тканини й дорогоцінності, хутра й пахощі. Усе найкраще для найкращої дівчини в світі!

Зайшов місяць. Небо світлішало. Випала роса, потягнув свіжий вітерець. Янтарина прокинулась, коли зійшло сонце. Людина, з якою вона розмовляла вночі, спала поруч.

— Послухайте, — сказала Янтарина. — Прокиньтеся!

Незнайомець заворушився, присів і нахилився над нею. Чорняве волосся і яскраво-блакитні очі.

«Він зовсім не схожий на Чеса», — подумала Янтарина.

— Ви не померли? Хіба таке можливо? — здивовано запитався він.

Просунув одну руку Янтарині під плечі, другу під коліна і обережно зняв її з патика, на який вона була наколота. Янтарина побачила, де вона лежала: посеред клумби з виткими трояндами, на одній з підпірок.

— Це неможливо, — промовив незнайомець. — Ви не могли вижити з такою раною… Ви що, відьма? Як ви це зробили?

Він поставив її на землю. Янтарина поглянула на нього.

— Я зрозумів, — сказав він. — Ви і є принцеса Янтарина. Про золоте волосся люди брешуть, а ось про ваші відьмацькі здібності — ні. Мене звати Бенжі. Я наслідний принц. Ви станете моєю дружиною?