Джованні дель Понте - Невидимі. Таємниця Туманної Бухти

настільки густим і піднімався схилом так швидко, що здавалося, ніби це казковий велетень підтягує до самого підборіддя щільну ватяну ковдру.

Дядько Кен увімкнув фари.

— Це мені не подобається, Дугласе. Боюся, нам доведеться зробити, невеликий гак, аби виїхати на головну дорогу… У такому тумані я можу звернути не туди, а це не жарти…

Вони їхали вгору, знову піднімаючись між скелями.

Несподіваний порив вітру зробив вікно в тумані, і, перш ніж воно затяглося, Дугласу здалось, ніби він бачить якусь фігуру там, попереду, на пласкій верхівці.

Проте дядько не звернув на це жодної уваги та продовжував їхати насвистуючи, наче нічого не сталося.

Але раптом людина вибігла прямо на них, очі її горіли, як у кішки.

— Гальмуй, дядьку!

Кен різко натиснув на гальмо, зупинивши машину за кілька сантиметрів від хлопчини в окулярах. «Це вони блищали», — вирішив Дуглас. Через мить нещасний постукав подорожнім у скло.

— Пане Хелловею, чи не будете ви такі люб’язні підвезти мене? — попри пишну мову та невпевнену усмішку, було зрозуміло, що хлопчисько прагне здаватися спокійнішим, ніж є насправді. «Тобі пощастило, — думає Дуглас. — Он як захекався!»

— Боже, Пітере, я ж міг тебе задавити!..

Поки дядько допомагав підліткові влаштуватися на задньому сидінні, Дуглас помітив на плоскогір'ї інші фігури, нерухомі, як статуї. Швидше за все, це теж були хлопці, але їхніх облич не було видно. Деякі нахилилися, ніби прагнули відсапатися: здавалося, перед тим вони довго бігли.

— А зараз, Пітере Пікі, поясни…

— Це не важливо, пане Хелловею. Боюся здатися настирливим, але чи можу я просити вас відвезти мене додому? — поспішно відповів Пітер, в очах якого продовжував відбиватися туман.

Але дядько Кен був дуже схвильований і хотів знати суть справи:

— Пітере, це на тебе не схоже… Тебе хтось переслідував, так? — він хотів вилізти з автівки.

— Ні, ні, я прошу вас, не думайте про це. Скажімо так, мене трохи потурбували.

— Хто, Пітере? Що відбувається?

— Ленс Ханігуд і його зграя. Цьогоріч Ленс знову провалився на іспитах і зігнав злість, ударивши мене.

Дядько Кен посміхнувся:

— А, якщо такі справи, вітаю.

— Що ви сказали, даруйте? — зніяковів Пітер Пікі.

Дядько ввімкнув першу передачу.

— Значить, ти й цьогоріч виявився найкращим у класі, чи не так?

Пітер Пікі опустив очі, в яких угадувався сміх.

— Ну, правду кажучи…

— Пітере, це мій небіж Дуглас…

— Привіт! — привітався Дуглас.

— …який поживе в мене кілька тижнів. Не зайдеш до нас повечеряти? Думаю, ти краще, ніж я, допоможеш йому призвичаїтися до нашого міста.

Автомобіль рушив із місця. Дуглас подав руку Пітеру, який поки що немов навмисно жодного разу не глянув на хлопця. Але при рукостисканні їхні очі нарешті зустрілися, й тривога в погляді Пітера стала зникати.

Хоча вже потемніло, було видно, що юнак злегка почервонів, кажучи:

— Дуже радий, Дугласе, але мене засмучує, що наша зустріч відбулася за таких драматичних обставин…

— Це ще нічого, — заперечив Дуглас. — Мій будинок стоїть на околиці, й запевняю тебе, трапляються дні, коли не знаю, що б віддав і за таких друзів, як оці твої!

Пітер посміхнувся й міцніше стиснув руку Дугласа.

Доїхавши до будинку дядька, вони вже стали друзями.

5
Прибуття до будинку

— Ду-у-угласе, яка я рада тебе бачити! — співучо промовила досить повна тітка Гетті, обійнявши племінника та скоса поглянувши на чоловіка. — Де вас носило? Китів, мабуть, тобі показував? Із того часу, як ми одружилися, мене він туди не возив! А то дивилися вдвох тільки одного разу. Як тепер пам’ятаю, це було так…

Дуглас усміхнувся: дядько жартівливо передражнював її ззаду. Вона несподівано оглянулася, але Кен уже роздивлявся стелю, заклавши руки за спину. Дуглас подумав, що це був їхній сімейний жарт ось уже невідомо скільки років. Тут господиня помітила Пітера, що стояв біля дверей і досі ще перебував під враженням пережитих подій.

— О, Пітере, й ти тут? Заходь, заходь, бідненький, як твої справи?

— Пані, ви дуже люб’язні, — відповів Пітер із легким заслоном, — я б сам ніколи не наважився напроситись, але ваш чоловік…

Тітка Гетті не стала чекати, поки він завершить, і не повела, а прямо-таки потягнула його в кімнату, на ходу звільняючи від куртки. Це виглядало так, ніби Пітер потрапив у торнадо.

— Овва, а ти помужнішав! — заспокоїла його господиня. — Знаєш, я хотіла трохи побалувати Дугласа і, як завжди, перестаралася. У мене є чим і полк прогодувати! — Зачинивши двері, тітка підштовхнула всіх до їдальні. — Хутчіш, хутчіш, мити руки та відразу до столу! Кене, покажи їм ванну! До речі, Пітере… зателефонуй своїм і скажи, що залишаєшся у нас вечеряти!

Вечеряли в дуже дружній атмосфері, починаючи з локшини й закінчуючи медовим пирогом. Дуглас поступово звикав до Пітерової манери говорити та із задоволенням відзначав, що, незважаючи на вихованість, Пітер був трохи дивакуватим. Перед тим як усістися за стіл, той попросив пластикову тарілочку, куди складав залишки кожної страви — для двох своїх кішок. Хлопець вимушений був уточнити, що відмовився на їхню користь від вельми апетитних шматочків.

Із мовчання господарів Дуглас здогадувався, що дядько все ще думає про Сьюзан Купер, свою померлу подругу. Він би, може, й хотів поговорити про неї, але стримувався, щоб не засмучувати його та Пітера. Несподівано саме тітка розрядила ситуацію:

— Кене,