Петро Мірчук - Нарис Історії ОУН

поза територією України військові частини та об'єднати їх ідейно між собою. Крім цього, З'їзд закликає всіх тих, що можуть повертатися на Україну, до повороту й до праці на місцях. Далі прийнято постанови щодо центрального ідейного проводу всіх військових організацій”.[2]

Після З'їзду один з членів колишньої Стрілецької Ради виїхав був до пок. Головного Отамана з пропозицією звільнити Українську Армію від її незавидної ролі оборони Галичини для Польщі та заховати Армію виключно для боротьби за українську державність. Пропоновано тоді раптовим зворотом відсунути Українську Армію, що боролася на правому крилі польського Фронту, у Карпати й таким робом ухилитися тимчасово від дальшої боротьби большевиків. Розрахунок був такий, що большевики, після переможного походу через Польщу, були б дійшли до Середньої Европи й загрозили безпосередньо інтересам держав-переможців. Для рятування ситуації згадані держави мусіли б не тільки піддати ревізії Версальський договір, але почати також організування поважного протибольшевицького фронту, при чому мусіли б вони взяти до уваги теж ті українські бойові сили, які досі легковажено й яким не хотіли помагати. Отже українські частини, що заховались би в Карпатах і до них приєднались би всі інші українські частини за кордоном, мусіли б увійти в плян великої протибольшевицької кампанії. Українська справа виринула б тоді знову на широкому інтернаціональному форумі та не була б залежною від одного тільки маршала Пілсудського. Переможена Польща не мала б відваги ставити такі домагання, як зробила вона пізніше в Ризі... Пок. Головний Отаман цю пропозицію відкинув. Не хотів він допуститися, як сам зазначив, „зради союзника”. „Союзник” одначе, якому пок. Головний Отаман дотримав вірности аж до смерти, не мав таких сантиментів. Річ Посполита Польська погодилася дуже швидко після цього з Москвою в Ризі і то коштом українських земель та коштом долі решток вірних Польщі військ Української Республіки, – яких роззброєно й інтерновано. Так затратилось перше основне завдання Української Військової Організації – стати зав'язком української армії для відновлення протибольшевицької війни в найближчому майбутньому.

На перший плян перед УВО, як підпільно-революційної організації висувається нове питання: очолити революційно-політичну боротьбу українського народу проти окупантів. Такий характер УВО закріпився остаточно в 1923 р., коли то 14-го березня Рада амбасадорів визнала західньоукраїнські землі Польщі. Того самого року, 31-го грудня, Головний Отаман Симон Петлюра виїхав з Польщі в Західню Европу.

Оте завдання, – очолити, як підпільно-революційній організації, спротив українського народу проти окупантів, – висунуло на перший плян перед УВО само життя, жахливе положення, в якому опинився український народ після невдачі визвольної боротьби.

Відносини на західньоукраїнських землях

Хоч Рада амбасадорів визнала західньоукраїнські землі за Польщею щойно в 1923 р., то поляки запровадили на цих землях, а зокрема в Галичині, нечуваний поліційний терор вже від першого дня окупації, уважаючи Галичину інтеґральною частиною „Речіпосполитої Польської”. Версальський договір, що його підписала Польща з державами Антанти, забезпечував українцям у Галичині права національної меншини: рівність перед правом, свободу української мови в публічному житті, власне шкільництво, самоврядування тощо. Під умовою пошанування тих прав Рада амбасадорів прийняла своє вищезгадане рішення. Польський уряд, хоч і зобов'язався шанувати ту умову, проте на ділі знехтував її цілковито уже від першої хвилини.

По всій Галичині прокотилася хвиля військового, а вслід за цим поліційного терору. Згідно зі звітом міжнароднього Червоного Хреста, лише восени 1919 р. число українців, заарештованих та засланих до таборів полонених, перевищило 100.000, в цьому понад 1.000 українських греко-католицьких священиків. У казематах Модліна, Берестя, Стщалкова, Варшави, як теж; у концтаборах Домбе, Вадовиці, Перемишль, Пикуличі й ін. – навмисно морено ув'язнених українців голодом та важко побивано, внаслідок чого тисячі українців загинули, а тисячі залишилися каліками. За апробатою уряду, польські поліційні та військові частини проводили по селах грабежі, безправно реквірували в українського населення майно, знущалися над населенням, побиваючи людей нагайками та шомполами, ґвалтуючи жінок та дівчат. Багато українських патріотів розстріляно без усякого суду, проти колишніх українських вояків проваджено політичні процеси. І так, наприклад, без суду розстріляли поляки десятьох українських священиків: оо. Остапа Нижанківського, Заторського, Лопатинського, Захарію Підляшецького, Галібея, Сухаровського та ін.[3]

В березні 1920 р. поляки запровадили назву „Малопольска Всходня”, заборонивши вживати назви Західня Україна й українці та запровадивши замість того окреслення „русіні”, „рускі” та „русінські”. Українську мову усунено з урядових установ. Галицький Крайовий Сойм та Крайовий Виділ скасовано, так само, як і самоврядні повітові ради, передаючи компетенції польським старостам. Більшість громадських рад розв'язано й замість них настановлено польських комісарів.

Варварську нагінку повели польські окупанти теж; проти українського шкільництва. Рішенням ректорату єдиного на західноукраїнських землях університету у Львові з 16.8.1919 р. дозволено студіювати в ньому тільки польським громадянам і тим, хто відбув службу в польській армії. Таку саму постанову проведено й на львівській політехніці. Метою цих постанов було виключити від студій українську молодь, а тих, хто мав би надію таки дістатись на студії, заставити прийняти польське громадянство та зголоситися до служби в польському війську. Вимогу Наукового Товариства ім. Шевченка відкрити приватні університетські курси польська влада відкинула й рішуче заборонила влаштовувати такі курси. Водночас, для заспокоєння міжнародньої публічної опінії, пущено в закордонній пресі повідомлення про те, що варшавський уряд нібито підготовляє відкриття українського університету у Львові. Автономну галицьку Крайову Шкільну Раду, що існувала за Австрії, тепер скасовано, а замість неї створено „Кураторію львівської шкільної округи”, підпорядковану варшавському міністерству освіти. Дозвіл розпочати навчання дано тільки польським гімназіям, а до народнього шкільництва впроваджено скрізь примусове навчання польської мови.

Всіх українських урядовців, що працювали за Австрії та ЗУНР, позбавлено праці, якщо вони відмовилися скласти присягу на вірність польській державі. В листопаді 1921 р. проведено державний перепис населення Галичини, як частини польської держави, в листопаді 1922 р. – вибори до польського сейму, а в грудні 1922 – перший примусовий набір до польського війська.

Цьому тотальному наступові польського шовінізму й терору мусів протиставитися український народ.

У відповідь на вищезгадане рішення ректорату львівського університету, українська суспільність створила тайний університет у Львові, що, не зважаючи на поліційні переслідування, проіснував аж до 1925 р. Університет цей відіграв важливу ролю в формуванні революційної психіки серед повоєнного покоління західньоукраїнської молоді. Позитивний революційно-формуючий вплив на всі шари українського громадянства мав також факт кількарічної невирішености щодо державної приналежности західньоукраїнських земель.

Завдання і командний склад УВО

Спротив українського народу окупантам очолила Українська Військова Організація (УВО). За дату постання