Олександр Петрович Довженко - Повість полум'яних літ

 — Підожди бити, каїне! — сказав Василь Маркович, знайшовши в собі силу відіпхнути Курбацького й підійти до Шредера. — Дай подякувати кату за мотузку. Не бійся, не битиму... — глухо сказав він, коли Шредер раптом відступив перед ним на два кроки.

 — Не підходь до мене! Слухай!

 — Ні, ти послухай! — випростався Рясний. Він знав, що він загинув, що йому вже не вийти з цього класу. Але ні страху, ні жалю не було в його душі. В останні хвилини чесно прожитого життя на поміч йому прийшов гнів. — Послухай і запам'ятай, куди ти прийшов.

 — Я завоював...

 — Ні. Це так здається тобі.

 — Ти смішний.

 — Я вільний. Перекладіть йому точно, мерзотнику!.. Я вільний. Я і мій народ.

 — Я винищу половину твого народу!

 — Друга половина знищить тебе.

 — Я уб'ю тебе!

 — Бачу. І сам тут помреш. Але перед тим, як померти, ти проклянеш того, хто поставив тебе на шлях смерті.

 Тоді Шредер ударив його кулаком.

 — Не завдавай собі праці, — сказав старий учитель. — Ти не можеш образити мене. Я надто зневажаю тебе. І, щоб довести це тобі, я плюю тобі в лице при дітях.

 — Я тебе повішу!.. На палю!!! — сатанів Шредер, витираючи плювок.

 — Ну, що ж, услав мене жахом. Це предкодавня українська смерть. Тремтиш? Садови на палю! Високо підніми, щоб бачили всі потомки, як зневажаю я всі твої вчинки, фашисте.

 Ці слова чула вся школа, і раптом...

 Чи є школа на нашій землі, що, почувши такі слова вчителя, не кинулася б на ворога, яким би жорстоким і нещадним він не був? Чи є такі діти?

 Нема.

 Василя Маркевича не повісили. Він лежав посеред класу з простреленими Шредером грудьми, оточений розпростертими тілами своїх безстрашних потемків, якими споконвіку славилась наша земля.

 Розгромлену десятирічку погнали з усіма вчителями в Німеччину. Залишилось тільки три перших класи та тихий Мандрика, що боявся власної тіні.

 Уляна зникла невідомо куди. Потім казали, що коли її привели в комендатуру на допит, вона, немовби скоряючись натхненню, що навідує людину раз на віку в найвідповідальнішу неповторну хвилину, зразу від порога попрямувала до столу й, спритно взявши маузер, що лежав там, застрелила двох офіцерів гестапо й двох солдатів. Далі, вийшовши в сіни, вона вбила наповал ще одного солдата й одного вже в дворі. Все це сталося за кілька секунд.

 Казали ще, ніби вона переховується у лікаря Вірського, що жив в Орлюковій хаті, і нібито лікар невпізнавано спотворив її обличчя страхітливими лишаями, а руки якоюсь коростою, щоб ніхто не міг ані впізнати її, ані схопити за руку.

 Лікаря майже-таки вбили за це, але він заперечував чутки й залишився живий чудом, завдяки своєму велетенському здоров'ю.

 Уляни й слід прохолов.

 Прогримотіли осінь і зима.

 Проминуло й друге полум'яне літо.

 У Івана Орлюка було багато нових друзів. Бойова дружба народжувалась і міцніла швидко, як швидко часом і кінчалась, через скороминущість життя. Все тут було по-інакшому.

 Думки проносились одна одної вищі й значніші. Розуміння товариськості стало сердечнішим і ясним, як ніколи ні вдома, ні в школі.

 Тільки закордонних друзів не розумів Орлюк, так само як і його товариші. Він вважав їх шкурниками, і закордонну їхню ковбасу їв з незадоволенням, особливо після гарячого діла, коли й їсти її часом не було кому.

 Тут брала верх його молодість. Крім того, розумінню іноземної душі перешкоджали деякі риси його виховання і вдачі, деяка прямолінійність.

 Йому хотілося в війні зразу ж поділяти з союзниками все нарівні — і кров, і піт, і злигодні. Він не був дипломатичним ані наймалішою, потрібною в житті, мірою. Був він гордий і вразливий. Про нього вірно писав один іноземний дружній письменник: у Івана було драматичне світовідчуття. Справді, злодіяння фашистів не давали йому спокою ні вдень ні вночі. Він проливав кров.

 Він увесь діяв під владою великого біля самого кратера вулкана, осяваний його виверженням й готовий щомиті щезнути, як порошина.

 Іноді йому доводилося на довгі години влипати в двигтючу землю. Тоді він видавався собі жалюгідним, як черв'як, і туга томила його до сьомого поту.

 Іноді, навпаки, натішившись помстою, він почував себе заговореним від смерті й надсильним. Тоді командири могли посилати його на які завгодно завдання. В нього ніби крила виростали, і уява грала з таким запалом, що перемога, яку великі маршали бачили в підзорну трубу десь далеко попереду, здавалась йому такою близькою, аж він чув на собі її подих.

 Але ці високі хвилини війна посилала Орлюкові не так-то вже часто. А чого було багато? Багато було поту, труднощів, щоденної виснажливої праці переходів. І було надмірне, напруження всіх почуттів.

 Кидаючись в атаки, він горлав нелюдським голосом. Такими ж голосами кричали поряд його товариші, і тільки після бою, та й то не відразу, коли лихоманка переставала трусити їх тіла, говорилося, й писалося, й читалося по армійських газетах, що в найгрізнішу хвилину ринули вони на ворога з гучними й високими словами на вустах, і це була правда, бо тільки такі слова й могли вихопитися з напруженої вкрай душі комсомольця Орлюка.

 Немовби мільйони голосів усього народу вихоплювались вочночас з Іванових вуст, зливалися від бігу й гострої праці мозку в цей неймовірний хрип і рев і несли його, доброго радянського юнака, назустріч ворогові, і смерть поступалася перед ним, хоча й підставляла часом свою кощаву ногу, і й тоді він падав, поранений.

 Одне поранення було мінними осколками в спину й бік. Роздягнутий по пояс, він стояв у садку в медсанбаті перед сестрою й, піднявши руки на голову, поволі повертався, вмотуючись таким чином в бинт. Військовий кореспондент, що був якраз тут, дивився на нього з затамованим захватом. Він сам був відважний чоловік, бувалий у бувальцях, що ніколи не втрачав привітної усмішки.

 Проте Орлюк не дуже-то полюбляв військових кореспондентів. їх фронтові нариси здавалися йому поспіль невірними й викликали в нього сміх чи іронію.

 — Орлюк?! Привіт! Мати рідна!

 — Еге ж. Обробили, гади! Кров, розумієш ти, цебеніла, як з кабана.

 — Ой-ой-ой! Я писав про вас, що ви перший підняли в атаку всю роту, — сказав кореспондент.

 — Хто? Я?

 — Так! Вийшов чудовий нарис. Краса!

 — Дурниці, — тихо сказав Орлюк і посміхнувся. — Ви бачили цю красу?

 — Дозвольте!

 — От пішов би хоч раз в атаку,