Єжи Едігей - Операція «Вольфрам»

білий. Спершу пробували продати мені якісь камінчики. Казали, що то вкрадені діаманти. Коли ж я не захотів купляти, почали погрожувати зброєю. Мені пощастило роззброїти і зв'язати обох бандитів. Може, вас зацікавить ця справа і ви пришлете якогось репортера разом із фотографом?

— Вже їдемо, — черговий редактор, мабуть, дуже втішився, що випала така нагода. — Ви повідомили поліцію?

— Ще ні.

— А чи не могли б зачекати іще хвилин десять? Ми б хотіли бути першими.

— Гаразд, — погодився Міллер. — Я записав їхні прізвища і номери їхніх прав водія.

— Ви можете назвати їх зараз?

— Звичайно. Білий — Вільгельм Ейндговен, а негр — Томас Малан.

— Дякуємо, пане Міллер. Наші хлопці будуть у вас за якихось десять хвилин. Вони вже виїжджають.

Білий лежав, мов труп, а негр почав приходити до тями: пробував ворухнутися, тоді розплющив очі й усвідомив, що, зв'язаний, лежить на килимі.

— Розв'яжи мене, я тобі нічого не зроблю, — попросив він. — Діаманти можеш залишити собі.

— І їх і тебе забере поліція. Зараз я зателефоную.

— Не роби дурниць! Нічого нам не буде. Розв'яжи нас, і тобі також нічого не буде. Не ризикуй, бо це погано скінчиться для тебе, а не для нас.

— Гаразд! Гаразд! Лежи спокійно, аби мені не довелося ще раз мазонути тебе. А ти вже переконався, що бити я вмію.

— Умієш, тільки ти однаково дурний. Якщо не розв'яжеш нас, ми тобі цього не подаруємо.

Міллер, не зважаючи на погрози, потелефонував в адміністрацію:

— На мене напали бандити, які хотіли спершу продати вкрадені діаманти, а потім пограбувати мене. Прошу викликати поліцію.

— Ми це самі владнаємо, — запропонував адміністратор. — Зараз до вас прийде наш детектив.

— Повторюю: прошу негайно викликати поліцію. Хочу довести до вашого відома, що я вже потелефонував у редакцію газети «Івнінг стар».

— Але навіщо?! Не треба було цього робити.

— Тільки для того, щоб ви викликали поліцію. Знаю, що це не влаштовує вас, але то надто серйозна справа для вашого готельного детектива.

— Якщо ви так наполягаєте, то я, звичайно, викличу поліцію. Але чи нічого не сталося з тими людьми? Бо інакше ви відповідатимете за перевищення необхідної оборони.

— Не хвилюйтеся. Вони живі й здорові, лежать, мов два кабани, на килимі.

Кореспонденти приїхали перші, аж троє, серед них був і фоторепортер, який одразу заходився клацати, витративши, мабуть, цілу плівку. Спочатку він сфотографував кімнату, тоді скерував свою увагу на зв'язаних: вони вже прийшли до тями й даремно намагались відвернути свої обличчя від об'єктива. Тим часом кореспонденти старанно занотовували пояснення Антона Міллера, який з усіма деталями описав напад. Записали також прізвища бандитів і номери їхніх пістолетів.

Кореспонденти були в чудовому гуморі. Вони добре знали, що то за бандити і звідки взялися діаманти, що лежали на столі. Але не існує на світі газети, котра б не мала якихось порахунків з поліцією, і тепер «Івнінг стар» могла бодай частково вирівняти ці порахунки.

Згодом з'явилась і поліція: двоє у формі і двоє в цивільному. Лише один з них назвався інспектором Геррітом Гордімером і аж побілів зі злості, побачивши в кімнаті представників преси.

— Що ви тут робите? — суворо запитав він кореспондентів.

— Те, що повинна робити наша хоробра й така оперативна поліція. Бандити серед білого дня нападають на іноземця в міжнародному готелі, а поліція прибуває лише через півгодини після виклику, хоча сюди можна дістати пішки за п'ять хвилин.

— Хто вас викликав?

— Я, — спокійно відповів Міллер.

— Чому?

— Бо так заведено у Швейцарії. Аби поліція не затушовувала справи, адже в нас також трапляються такі сумні випадки.

— Прошу вийти з кімнати, — наказав інспектор, — і не перешкоджати слідству.

— Гаразд. Ми зачекаємо в коридорі.

Інспектор наказав розв'язати обох удаваних торговців діамантами. Він вислухав розповідь Міллера й почав допитувати затриманих, які мусили зізнатися, що пробували продати діаманти іноземцеві. Натомість вони заперечували застосування сили до нього і твердили, що то Міллер, замість заплатити за діаманти домовлену суму, хотів пограбувати їх.

— І саме для цього забрав пістолети, зв'язав обох шнурами і попросив адміністрацію викликати поліцію, — сміявся швейцарець. — Ще й поклав діаманти на столі біля пістолетів, знайдених у цих бандитів. Хіба знайдеться на світі дурень, що повірить у байки цих мерзотників?

Хоч-не-хоч інспектор мусив визнати слушність Міллерових слів. Він написав коротенький протокол і заявив, що далі слідство вестимуть відповідні органи. І не виключена можливість, що найближчими днями Міллера викличуть як свідка. Про людське око він наказав одягнути на бандитів наручники, що двоє поліцейських у формі ревно і з неприхованою приємністю виконали. Увесь кортеж вийшов у коридор, де потрапив під обстріл фотокамери.

— Ми вже так розмалюємо цю справу, що вони надовго запам'ятають, — запевнив Міллера один з кореспондентів. Він зовсім не приховував методів, до яких удається компанія «Де бірс» і поліція, аби запобігти нелегальній торгівлі діамантами.

— Не бійтеся, — запевняв Міллера інший представник вечірньої газети, — ми не дозволимо переслідувати вас. Преса ще має якусь вагу в цій країні, і власті мусять рахуватися з нами.

— Я звичайний бізнесмен, — пояснював Антон Міллер. — Приїхав сюди з цікавими пропозиціями для ваших фірм. Зараз ми ведемо переговори. То чого мені боятися?

— Якби усе-таки… Підтримуйте з нами зв'язок…

Після від'їзду поліції та преси до Міллера одразу завітав директор готелю. Він довго перепрошував гостя за неприємний інцидент, який трапився саме в «Інтерконтиненталі». Проте директор вважав, що виклик кореспондентів був зайвий.

— Я мусив це зробити, бо ваш адміністратор не хотів повідомити поліцію про напад. Мені нічого не лишалось, як звернутися до преси.

— Розумію вас, — директор не переставав гнутися в поклонах. — Адміністратор буде покараний.

— Не треба. Прошу вас не робити цього. Він просто розгубився. Адже не кожного дня трапляються в готелі бандитські напади.

— Це перший, — запевнив директор.

— І, сподіваюсь, останній.

— Ви довго збираєтесь жити в нас?

— Ні. Завтра маю намір виїхати, тож попрошу рахунок.

— Шкода, що ви виїжджаєте, — в голосі директора чулася приховувана радість. — А щодо рахунку, то, зважаючи на завданий вам клопіт, видатки ми беремо на себе.

— Гаразд, — погодився Міллер.

— Ще раз перепрошую. Забудьте цей неприємний інцидент.

— Вважаймо, що нічого не трапилось. Завтра вранці я звільню номер.

Директор пішов, і до Міллера одразу прибігла Марієтта, бо якраз чергувала того дня. Вона дуже добре знала отих двох. Вони не вперше, — зрештою, з відома дирекції готелю, — відвідували прибулих і пропонували їм діаманти. Здебільшого оборудка їм не вдавалася, але траплялося й таке, що наївний гість після візиту цієї пари мандрував до в'язниці. Тому ввесь персонал готелю був радий прочуханці, яку дістали