Редьярд Джозеф Кіплінг - Як і чому

красень! — сказав Ефіоп. — Простягтись на голій землі, ти будеш, мов купа дрібних камінців. Примостившись біля голої скелі, ти будеш, як її пористий уламок. Здершись на дерево. ти будеш, як сонячні скалки, що пробиваються крізь листя. Ти навіть посеред дороги можеш лягти, і то непомітний будеш. Цінуй свої плями і мурчи від щастя!

А Леопард сказав:

— Якщо це так гарно, то чом же й ти не став плямистий?

— О, чорний колір кращий для негра, — відповів Ефіоп. — А тепер ходімо й побачимо, чи зможемо ми спіймати отих добродіїв. Раз-два-три-де-наш-сніданок?

І вони пішли і відтоді зажили щасливо, як ніколи.

Оце й усе, моє серденько.

«Щоб вивчить природу, щоб знати її—

З природою злитися треба»,—

Так сказав мудрий старий Бабуїн,

Морду задерши до неба.

Я хочу у поле, я хочу у ліс,

Та мама мене не пускає.

Дідуню, любенький, ходімо кудись,—

З тобою ж вона дозволяє!

Дійдем до ферми, присядем на тин

(Не бійсь, я тебе підсаджу!),

Кроликів гарних, овечок, телят

Я тобі там покажу.

А потім підемо далі і далі —

У поле, до річки, у гай,

Де травка зелена, де пишні дерева,

Де квітів барвистих розмай!

Ми будем гуляти, природу вивчати,

Аж сутінки поки спадуть!..

Ось твій капелюх, ось черевики…

Чи помогти тобі чоботи взуть?

Бери свій ціпок… Не забудь і про люльку…

Тютюн я в кишеню поклав…

Швидше, дідуню любенький, збирайся!

Глянь-бо, вже ранок настав!

ЧОМУ В НОСОРОГА ТАКА ШКІРА

На безлюдному острові, біля берегів Червоного моря, жив та був колись Парс[5].

І носив той Парс капелюха, від якого сонячне проміння відбивалось просто-таки з казковою чарівністю.

І от у цього Парса, який жив біля берегів Червоного моря, тільки й було майна, що капелюх, ніж та жаровня, — одна з тих жаровень, до яких дітям якнайсуворіше забороняється торкатись.

І от одного дня набрав він борошна, води, коринок, родзинок, цукру й такого іншого та й зліпив собі пиріг завширшки два лікті, а завтовшки аж три. Ну, звісно, то був Ласий Наїдок (це така чаклунська примова).

Парс поставив його на жаровню, на якій йому, бачте, дозволено було куховарити, і пік, і пік, і пік, аж поки той пиріг добре зарум’янився й від нього пішов смачний дух.

Та тільки-но Парс роззявив рота, щоб з’їсти свій пиріг, як раптом з безлюдних нетрів безлюдного острова вийшов Носоріг. А в Носорога на носі рожище та ще двоє маленьких поросячих очиць, а сам він до краю невихований.

В ті часи Носоріг носив шкуру в обтяжку, зовсім гладеньку і без жодної зморшки. І був він схожий, як дві краплі води, на іграшкового носорога, тільки набагато більший. Та все одно й тоді він не міг похвалитися своєю поведінкою, як не може похвалитися нею й тепер — і ніколи не зможе. Носоріг вийшов і сказав:

— У-г-у!

І злякався Парс, і покинув свій пиріг, і подерся чимшвидше на пальмове дерево у чому був. А був він лише в капелюсі, від якого сонячне проміння відбивалось просто-таки з казковою чарівністю.

А Носоріг перекинув рожищем жаровню, і пиріг викотився на пісок, і він настромив пиріг на ріг та й почав їсти, а з’ївши, знову пішов у безлюдні нетрі безлюдного острова, прилеглого до островів Мазандеран, Сокотра та мисів Великого Рівнодення.

Тоді Парс зліз із пальми, поставив на ніжки свою жаровню і виголосив маленького віршика-закляття, якого ти, звісно, не знаєш, а тому я тобі його скажу:

Згадає той, хто вкрав пиріг,

Якого Парс для себе спік,

Та з’їсти сам не встиг!

І в цих словах було набагато більше змісту, ніж ти гадаєш.

Бо тижнів за п’ять з Червоного моря війнуло страшною спекою, і все живе поспішило скинути з себе все, що тільки можна скинути.

Парс скинув свого капелюха, а Носоріг скинув свою шкуру й поніс її на плечі, йдучи до моря купатися. В ті часи шкура застібалася в нього знизу на три гудзики і нагадувала прогумований плащ-дощовик.

Він і слівцем не подякував за Парсів пиріг, хоч з’їв його геть до крихти, бо ні тоді, ні тепер він не мав і не має анітрішечки ввічливості. Він отак навпростець почалапав у воду й, пірнувши, крізь ніздрі почав випускати бульбашки, а шкуру покинув на березі.

Саме в цей час берегом моря проходив Парс. Він побачив Носорогову шкуру, і посмішка майнула по його обличчю — раз і вдруге. І він тричі протанцював навколо шкури, нетерпляче потираючи долоні.

І вже аж після цього Парс хутенько збігав додому й наповнив свого капелюха кришками від пирогів аж по самі вінця, бо Парс тільки і їв пироги, а кришок ніколи не вимітав. І він узяв Носорогову шкуру, і він пом'яв Носорогову шкуру, і він розгорнув Носорогову шкуру, і він розтягнув Носорогову шкуру, а далі насипав у неї повнісінько сухих, жорстких, черствих і колючих кришок та підгорілих скоринок. Сам же він спритно видерся на верхівку пальмового дерева та й став чекати, коли Носоріг вийде з води та натягне свою шкуру.

І дочекався. Носоріг вийшов з води, натяг шкуру й застебнув її на всі три ґудзики. Але кришки залоскотали його, як вони лоскочуть тебе в постелі. Носоріг спробував чухатись, та вийшло ще гірше. Тоді він ліг на пісок і качався, качався, качався, а кришки лоскотали його, лоскотали та лоскотали. Тоді він схопився на ноги, підскочив до пальми і почав тертися об її стовбур. Терся він, терся, терся, аж поки й натер собі на шкурі грубезні згортки — одну на плечах, другу на животі, саме там, де були в нього ґудзики (які, звісно, повідлітали геть), і ще натер собі згортки на ногах. Це дуже попсувало йому вдачу, хоча і не звільнило від кришок. Вони зосталися під шкурою і не переставали лоскотати. Отак і побрів він додому, страшенно сердитий і жахливо зачуханий. І відтоді й понині в кожного Носорога грубезні згортки на шкурі й дуже погана вдача, а все через оті кришки з пирогів.

А Парс, посидівши, зліз собі з пальми, надів капелюха, від якого сонячне проміння відбивалось просто-таки з казковою чарівністю, взяв під пахву свою жаровню та й пішов геть у напрямі Оротаво, Амігдале, Вершин Анантаріво та Боліт Сонапута.

Цей острів

безлюдний,

Цей острів

скелястий

Сховався