Іван Павлович Багряний - Розгром

— «Ольга»…

А Ольга, поставивши непомітно валізочку збоку, спокійно стріпнула мокре волосся і стояла горда, невимушено посміхалась до Матіса. Дивилась на нього привітно… і в той же час насмішкувато. Так як старші дивляться на менших. Хоч було їй щонайбільше — 27–28 років. Крапельки дощу мерехтіли їй на віях, на бровах. Шляхетне, аристократичне обличчя — обличчя гордої, високоосвіченої людини, що звикла командувати — було трохи бліде, від того великі очі були ще виразніші, а ніздрі пристрасно роздималися від внутрішньої затамованої бурі. В обличчі, в стриманих рухах, в погляді і особливо в тих ніздрях рухливих — було щось таке, що приковує увагу до себе…

— Ґутен абенд, гер МАТІС… — повторила Ольга, зиркнувши блискавично на Катрю і Гриця. А слідом вже вбіг Борис і, тріюмфуючи, хапав матір за руку, торсав за плащ:

— Мати!.. Матуся…

ОЛЬГА, прикусивши губу, навіть не повернула голови, лише рукою поляпувала ніжно сина по щоці.

МАТІС рвучко обернувся, все ще тримаючи стека вгорі:

— Вас?!?. — і зустрівся з надзвичайними очима надзвичайної жінки… Помалу опустив стек і прийняв із стільця ногу…

— Хто ти така?.. Хто Ви така?.. — і одступив машинально, даючи дорогу. Але ОЛЬГА не рушилась. Дивилась на Матіса, недбало здмухуючи закопиленою соковитою губою краплинку дощу з рухливих ніздрів, здмухуючи насмішкувато, а рукою запрошувала привітно заходити.

— Хто ти така?…

— Господиня цього дому… прошу заходити…

— Це твій чоловік? — ткнув стеком на Гриця.

— Ні, це мій брат…

МАТІС, сапнувши повітря і одірвавши нарешті погляд від Ольжиних очей (одірвав раз, але прилип знову, і вже й повернувся весь, а погляд ще був на Ользі) — одірвавши погляд і глипнувши мимохідь люто на Катрю, пройшов до кімнати. За ним решта — всі його супутники. Став посередині, як роздрочений і нагло здезорієнтований бугай, озирнувсь навколо і до Гриця, не глядя:

— Во зінд майне пферде?!. А — а… — побачив сам почіпляні образи на стіні і почав розглядати… За ним його супутники…

Підходять… Одходять…

ОЛЬГА з зацікавленням і здивуванням стежить за всім…

— Шен… Зер шен!.. — цмокав язиком Ортскомендант. І пишався так ніби іменинник перед Матісом.

Гриць стояв байдужий, замкнений, застебнутий, як кажуть, «на всі ґудзики», зиркаючи на Ольгу. А ОРТСКОМЕНДАНТ тішився, лебедів перед начальством, так ніби це він все зробив, ніби це все його заслуга. Ба, ніби продавав образи разом з художником:

— Зер шен… Я ж вам казав, що це геніяльний самородок… Це я його вишукав серед того тубільного… ем…

Матіс щось буркнув глузливо в тон, недбало, і ще, й досі був лютий, зиркав збоку на Ольгу примруженим оком…

ОЛЬГА тим часом ступнула повільно, стомлено до погнобленої, прибитої жахом, соромом, оглушеної страшним цинізмом і ще небувалою для неї зневагою, Катрі і, поцілувавши її ніжно, легенько обняла рукою за плечі… Не знати — чи щоб самій не впасти від утоми, чи щоб не дати впасти сестрі… Не глядя пестила її рукою по волоссі… А Катря стояла нерухомо, прикована витріщеними очима до гостей, ворушила губами, тримаючись рукою за серце… Мов загіпнотизована…

Долметчери пасли очима за своїми начальниками…

— А де моя фройляйн? — звернувся ОРТСКОМЕНДАНТ до ГРИЦЯ.

ГРИЦЬ мовчки відслонив картину на мольберті. Ортскомендант в захопленні…

МАТІС теж лишився задоволений. Але його коні — ліпші…

ТРЕТІЙ ГІСТЬ — ляйтенант — Теж такої думки. Він просто приголомшений — «Зер шен!..» — Коні!.. Чудесні коні!!.

…На трьох великих картинах вони бігли, басуючи, вихали ногами, іржали, виграючи на соняшній траві… А мале лоша он як іде вистрибом! На всьому мерехтить сонце… Мерехтить небо… Мерехтять коні…

МАТІС не міг відвести очей, хоч і хмурився грізно, ляскаючи себе стеком тихенько по халяві.

ЛЯЙТЕНАНТ не витримує, цмокає язиком і голосно сміється…

МАТІС теж нарешті посміхається… Але враз хмуриться ще більше. Одходить до вікна і, в той час як інші — Ортскомендант, ляйтенант і обидва долметчери стовпились, впівголоса обмінюються вражіннями, Матіс скоса позирає на ОЛЬГУ… Де далі — більше заінтриґований… Ледь-ледь посміхається змислово про себе, щось обертаючи в мізку… Оглянув її в котрий раз з ніг до голови і примружив очі, чмихнув ніздрями, як норовистий кінь.

— А поверніть мою фройляйн до світла, — скомандував ОРТСКОМЕНДАНТ через перекладачів.

— «Повєрні», — звелів один по-російськи.

— «Оберни»… — скомандував другий по-українському.

ГРИЦЬ обернув мольберт…

— Дядя Гриць показує коники… — прошепотів Борис до матері.

ОРТСКОМЕНДАНТ і ЛЯЙТЕНАНТ аж тепер по справжньому заскочені. Ортскомендант аж заворушив вільгельмівськими вусами:

— О, майне ґелібте!.. Як жива!.. Чудесно… Яка подібність… Ні, це не можливо — із звичайної, манюнької фотокартки!.. Зробити в кольорах і так вгадати!.. (через перекладчика) — Як ти це зробив?

— «Як ти це зробив?» — повторив, як луна, долметчер.

ГРИЦЬ удав, що не розуміє, збираючи пензлі. А ОРТСКОМЕНДАНТ відразу й забув про нього, ляпнув задом на стілець біля рояля, гримнув лядою над клявішами і враз урізав — «БОЖЕ, ЦАРЯ ХРАНІ»… Урізав з усієї сили ще й натиснувши на педаль…

Гриць подивився довгим поглядом на Катрю, потім на Ольгу…

ОЛЬГА усміхнулась стомлено:

— «Боже, царя храні»… Чудесно… — і закусила губу.

ОРТСКОМЕНДАНТ помітив і почув — і засміявся задоволено, до Ольги:

— Так… «БОЖЕ, ЦАРЯ XРАНІ»… Це ваш гімн… Я знаю ще з першої війни, вивчив від рюський офіцер… Це був ваш гімн. І це буде ваш гімн!..

— Дякую… (це Ольга чемно й стримано).

— «Маєш уряд»… — буркнув Гриць, не розгинаючись від пензлів.

А КАТРЯ нарешті струснула плечима і заплющила очі, нагло закотивши їх під лоба… Та й розплющила враз — комендант хряпнув лядою рояля.

ОРТСКОМЕНДАНТ, хряпнувши лядою і прибивши нею те «Боже, царя храні»:

— Ну, досить… — глянув на Матіса.

МАТІС саме, пройшовшись стеком по книгах на полицях, як по струнах, вийшов на середину і став, мов бугай, натягаючи рукавичку.

— Віфіль бецален? — обернувся Ортскомендант до Гриця.

— «Скільки платить?» — повторив долметчер.

ГРИЦЬ випростався, нахмурив чоло, провів по ньому рукою, збираючись з думками:

— Я… просив би, якщо можна, заплати не грішми… Я хочу всього літр олії і два кіло соли за все… Дайте розпорядження…

Долметчер перекладав недбало, а Гриць закінчив:

— Я маю гроші — але не маю життьових засобів…

— Нур ґельд!.. — обрізав злісно Ортскомендант.

— «Грішми!» — так само злісно повторив долметчер.

— Добре…

— Віфіль бецален?.. Но!..

ГРИЦЬ подумав хвилинку погноблено, чи складаючи фразу по-німецьки…

— Сколько плотіть?! Жівей! — підігнав долметчер-москаль. — Ілі ти тоже не понімаєшь по-русскі?!.

ДРУГИЙ долметчер порвався щось сказати, але ПЕРШИЙ його обрізав призирливо:

— Ви стойтє себе…

ГРИЦЬ раптом промовив по-німецькі:

— Фюнфціґ марк фюр єдес більд… (та й похопився) — По