Марина та Сергій Дяченко - Мідний король

дні й три ночі, скоряючись словам і бажанням. її не вразить ні стріла, ні клинок…»

Розвіяр водив пальцем по долоні, виписуючи невидимі знаки; книги оповідали про все, але в жодній із них не було слова «гекса».

Тінь знов переповзла. Розвіяр сидів на сонячнім пригріві, а поряд, також на пригріві, сидів старий і дивився на горизонт.

* * *

Старий і досі нічого не казав. Щодня, загасивши маяк і закінчивши клопотатися про їжу, він сідав у затінку, і трохи далі сідав Розвіяр. Уважно дивився на свою ліву долоню — рано чи пізно на ній з’являлись уявні знаки, тоді Розвіяр водив по них пальцем і читав уголос.

Інколи старий сидів довго. Інколи скоро піднімався й ішов геть. Розвіяр читав сам собі, потім, коли спека ставала нестерпною, занурювався в море. Його одяг зашкаруб від солі, він ходив гольцем, як старий. Біла шкіра облуплювалась на плечах і руках, облізала клаптями, але Розвіяр уже не відчував болю.

— А що таке «гекса»? — спитав він якось у старого. Надія на відповідь була слабкенькою. Проте Маяк озвався майже відразу:

— Це плем’я.

— Де вони живуть? — спитав Розвіяр, зраділий з успіху. Але цього разу старий не відповів.

* * *

Минуло багато днів. Розвіяра нудило від вареної риби, він дивитись не міг на водорості. Кусник хліба снився йому вдень, коли він засинав під стулками величезної мушлі, і вночі, коли полум’я в маяку стугоніло і билось на вітрі.

Він переповідав усі, що їх переписав, книжки, деякі двічі або й тричі. З нудьги він згадав книги чужими мовами; їх було небагато, усього лише три чи чотири, зате вони були товсті. Гачки на жовтих сторінках нічого не значили, вони чергувалися без будь-якого смислу, і тільки деякі були схожі на букви. Розвіяр придумував звучання кожній букві й промовляв їх уголос. Виходило дуже смішно, якесь риб’яче булькання впереміш із пташиним свистом; іноді, промовивши фразу-другу, Розвіяр валився на спину й починав реготати, і старий дивився на нього, як на божевільного.

Одноманітність життя на острові, стогін маякового полум’я, книжки, прочитані вголос і перелиті у сни, сни, які стали маренням у спекотний полудень, — усе це могло відбити глузд. Але страшніше за все для Розвіяра була здогадка, що стала підозрою, стала жахіттям і переросла в певність: усе його життя мине тут, на острові біля підніжжя маяка. Рік у рік він буде, як і старий, вештатися гольцем, варити рибу на олійній горілці, запалювати й гасити маяк. Імені в нього не залишиться; він стане Маяком, а тоді помре, і його тіло скинуть у воду — нарешті море дістане його, як і звелено. Це присуд, а острів — відстрочка, довга й нудна. І повіривши в це, Розвіяр вирішив піднятись на верхівку маяка й кинутися звідти сторч головою.

Невідомо, здійснив би він свій рішенець, а чи ні, але дві події стались одна по одній, і все змінилося.

* * *

— Фру!

Щури в колесі вповільнили хід. Човен розвернувся кормою до берега, знайомий бакенник піднявся, утримуючи рівновагу, і склав долоні рупором.

— Гей! Маяче! Забирай паливо!

Розвіяр лежав в укритті, у хижці під дахом із мушлі. Старий звелів йому забратися з очей, щойно стало зрозуміло, що якийсь човен іде прямцем до острова.

Старий, крекчучи, спустив у воду широку темну дошку — єдину дошку на острові, що правила й за стіл, і за ліжко. По цій дошці належало вкотити нагору бочку з ліхтарною олією для маяка.

— А де малий? — крикнув бакенник. — Клич, хай допомагає!

Розвіяру було видно зі свого укриття, як старий повернув голову, запитливо дивлячись на бакенника.

— А що? — здивувався той. — Утопив ти хлопчиська, чи як?

— Іди! — гукнув старий.

Тоді Розвіяр вийшов. Удвох зі старим вони вкотили бочку по дошці й залишили в ямці серед каміння. Бакенник, не приховуючи цікавості, роздивлявся на голого засмаглого Розвіяра; старий тим часом сходив по порожню бочку, скинув у воду, вона захиталась на хвилях, і бакенник спритно підчепив її багром.

— Гей, гекса, — гукнув бакенник, — та ти роз’ївся на вільних харчах!

— Іди, іди, — пробуркотів старий.

Бакенник весело крикнув своїм щурам:

— Ну! Пішли, хороші, пішли, до обіду встигнемо!

І поплескотів у напрямку міста.

* * *

На сонці залізна бочка розпалилась так, що обпікала долоні. Розвіяр і старий закотили її нагору. Це була непроста робота: Розвіяр не розумів, як раніше старий міг сам з нею вправлятися. Прокотити по дошці, залишити в ямці, перенести дошку вище, підсунути під бочку. Знову перекотити, лишити на уступі, перенести дошку вище… Нарешті бочка стала на своє місце біля підніжжя маяка, старий витягнув чіп і просунув в отвір масний, засалений кінець ґнота.

— Посмажимо рибу сьогодні, — сказав, звертаючись до бочки. — Ти трубочку-бо візьми і паливця відціди… Покажу як.

Уперше старий заговорив сам. Уперше запропонував узятись господарювати; раніше він усе робив сам, а Розвіяр допомагав як міг і як сам розумів. Розвіяр і здивувався, і побачив у цьому добрий знак.

Старий навчив його відціджувати оливо з бочки (з незвички декілька краплин попало Розвіяру в рот, він з огидою сплюнув). Потому Маяк велів нашкребти солі з каміння, а сам підсмажив рибу на залізному деку, щедро здобрюючи олією і посипаючи сіллю. Коли сонце схилилось і з моря подув прохолодний вітер, Розвіяр і старий, улаштувавшись біля берега, їли смачну, у ніжній скоринці рибу, запивали її дощовою водою і дивилися на Літаюче Місто Мірте.

— Може, ти маг? — спитав старий.

— Я? — Розвіяр здивувався. — Якби я був маг, ходив би по воді!

Далекі бірюзові мости міняли барву, стаючи смарагдовими.

— І пішов би звідси?

— Так.

— Якщо ти не маг, звідки все це знаєш? Ти мариш чужими словами. Може, ти зачаклований?

— Ні. Я переписувач книжок.

— Одне другому не шкодить, — завважив старий.

— Хазяїн Агль, — сказав Розвіяр, — мало все волосся в себе не вирвав, коли мене веліли викинути. Я можу за три ночі переписати книгу, що коштує сто імператорських реалів! А він же купив мене за нещасних кілька монет, сам розповідав!

— Себто ти раб?

Розвіяр задумався.

— Не знаю. Тепер хазяїн Агль думає, що я помер, а значить, я вільний…

— Тільки мерці вільні, — старий розтягнув в усмішці чорні засмаглі губи. — Ми обидва мерці, синку. Радій.

Розвіяр відкинувся на плаский теплий камінь і заплющив очі. Смачна вечеря ладно лежала в животі. Старий назвав його «синку», Розвіяр пам’ятав, що й давніше його так називали… Дуже давно…

Можливо, мені сподобається