Гі де Мопассан - Любий друг (Збірник)

скільки працював Бальзак, яким невтомним у своїй літературній роботі був Флобер або Золя. Але, мабуть, Мопассан лишається неперевершеним у працьовитості, самовідданій невпинній творчості. Майже щороку він видавав понад тисячу сторінок, ставлячи своєрідні письменницькі рекорди. Це напруження було шкідливим для здоров’я митця, до якого він давно вже ставився безжально.

«Ви провадите трудове життя, котре вбило би десяток звичайних людей. Ви опублікували двадцять сім томів за десять років, і ця шалена праця пожерла ваше тіло». Ці слова відомого професора медицини, сказані Мопассану у 1890 році, мабуть, найточніше передають причини його захворювання. Професор додає: «В даний момент тіло мститься на вас, паралізуючи діяльність мозку». Неможливо без душевного болю читати останні листи художника до лікарів і друзів: «У мене жодної послідовної думки, я забуваю слова, всі назви, а маячня і смуток роздирають мене… Я не можу писати, я більше не бачу; це крах мого життя…»

Першого дня нового 1892 року Мопассан відвідав свою матір. Він був збуджений, не слухаючи умовлянь старої матері, утік з її дому невідомо куди, а вночі намагався вбити себе. Починаючи з цієї страшної ночі, Мопассан вже не приходив до свідомості. Ще півтора року жило його тіло, але розум був мертвий.

6 липня 1893 року великого художника не стало.

* * *

Гі де Мопассан був письменником, який не обмежувався лише одним-двома улюбленими жанрами. Але світову славу він завоював передусім як новеліст і автор романів. Існує усталена думка, що він був одним з найбільших зарубіжних новелістів XIX століття. Плин часу лише підтверджує слушність цієї думки.

1881 року вийшла перша збірка новел письменника «Дім Тельє». В наступному (1882) — друга — «Мадемуазель Фіфі», а далі щороку Мопассан видає дві, три, чотири книжки. Найпліднішими були 1884, 1885 та 1886 роки. За цей короткий проміжок часу вийшли збірки «Місячне сяйво», «Міс Гаррієт», «Сестри Рондот», «Івета», «Казки дня і ночі», «Туан», «Добродій Паран», «Маленька Рок».

Загадом Мопассан написав близько трьохсот новел, об’єднаних у півтора десятки збірок. Три збірки були видані після смерті письменника, в них увійшли ті твори, які він не перевидавав за життя. Мопассан старанно добирав оповідання до кожної збірки. Він намагався об’єднати твори, близькі за настроєм, але водночас уникнути монотонності. Тому в збірках переважно гумористичних, таких як «Бекасові казки» або «Сестри Рондолі», ми зустрічаємо твори драматичного або елегічного звучання, а серед серйозних і сумних новел таких книжок, як «Міс Гаррієт» чи «Місячне сяйво», є твори з оптимістичним, світлим, а то й жартівливим настроєм. Взагалі домінанта творчість Мопассана розвивається від життєрадісного до похмурішого і песимістичнішого. Не випадково остання збірка новел має промовисту назву «Марна краса». Для такого розвитку були і суспільні, і особисті причини.

Вище вже згадувалися провідні теми творчості Мопассана взагалі і його новелістики зокрема. Це теми війни, страждань і смерті, які вона несе людям; життя представників різних суспільних класів і прошарків, кохання, щастя чи нещастя в шлюбі, вірності і зради, самотності людини. Темою багатьох новел є доля жінки в суспільстві і сім’ї, доля людей, які опинилися за межами суспільства, калік, жебраків, повій. Буржуазні й аристократичні звичаї в столиці й провінції, релігія і її вплив на людей, історії священиків, ескізи яскравих людських характерів, психологічні феномени і аналізи хворої психіки, жартівливі сценки й анекдоти — все це розмаїття становить те, що ми називаємо новелістикою Мопассана.

Новели про франко-прусську війну, першою серед яких була «Пампушка», лише умовно можна видокремити і об’єднати за цією єдиною темою. В «Пампушці», «Мадемуазель Фіфі», «Старій Соваж», «Дядькові Мілоні» головне — любов до вітчизни, яка підіймає людину, робить її здатною на мужній і благородний вчинок.

У «Двох приятелях», «Причинній» — це зображення тупої жорстокості ворога, ненависть до війни, що вдерлася в життя мирних спокійних людей і зруйнувала його. Всі ці оповідання написані в драматичній і швидкій манері, хоч і не без іронічних акцентів. А в таких новелах, як «Пригоди Вальтера Шнаффса» або «Полонені», переважає гумор характерів чи ситуацій. Вони спрямовані не тільки і не стільки проти пруссаків, як проти боягузливих французьких буржуа-ополченців, хвалькуватих брехунів, що хизуються своїми уявними подвигами. В усіх оповіданнях із часів програної Францією війни Мопассан дуже чітко проводить лінію між простими солдатами-німцями, селянами або ремісниками, яких війна відірвала від рідних домівок, від роботи, і їхніми бундючними офіцерами-садистами, ніколи не підмінює соціальну оцінку шовіністичними забобонами.

Велику групу становлять новели з селянського, чи ширше, — народного життя. Сюди треба віднести і оповідання про рибалок, ремісників, дрібних службовців тощо. Мопассан часто пише про «ідіотизм» сільського життя («Історія наймички», «Хрестини» і багато інших). Через більшість оповідань на цю тематику проходить образ діда з тілом, висушеним безнастанною працею, або тупої баби, забитої важким життям, темної, недовірливої, боязкої. Під страшною владою власності спотворюються людські душі, кам’яніє серце. І корчмар Шіко споює стару Маглуар, щоб скоріше заволодіти її землею («Барильце»); аби не витрачати грошей на дармоїда, дружина примушує паралізованого чоловіка висиджувати курчат («Туан»); скупий селянин підіймає шматок мотузки на дорозі і стає жертвою підозри у крадіжці («Шворка»). Скупість робить селян жорстокими і безжальними, вони цькують жебраків, калік, людей, нездатних до праці («Сліпий», «Жебрак»), а брат ризикує життям брата, не рятує його від каліцтва, щоб не втратити нові рибальські сіті («На морі»).

Так Мопассан не приховує похмурих і страшних сторін селянського побуту, життя народних низів. Але разом з тим в жодному середовищі він не знаходить стільки сердечної теплоти, людяності, природності, справжніх щирих почуттів, як у середовищі простих людей. Темна наймичка самовіддано любить свою нешлюбну дитину («Історія наймички»), молодий сільський коваль стає татом маленькому безбатченкові («Симонів тато»), годівниця своїм молоком поїть вмираючого від голоду безробітного («Ідилія»), хлопець, кохана дівчина якого вийшла заміж за іншого, приймає в неї пологи, рятує матір і дитину («Дочка Маргена»), молодий фермер Отто після смерті свого батька щиро, від усього серця допомагає бідній дівчині, батьковій коханці, і їхній нешлюбній дитині («Батько і син Отто»).

Саме прості люди уміють кохати, стати в коханні вище забобонів і фальшивої моралі («Симонів тато», «Батько і син Отто», «Буатель», «Фермер», «Перебивниця стільців», «Кривоніжка»). Неправда, що прості люди байдужі до страждань, примітивні у своїх почуттях. Може, вони не вміють демонструвати горе і скорботу або не мають часу віддаватися стражданням, їхнє життя надто суворе і не дає їм хвилини для роздумів і плачу, але це не значить, що вони не страждають глибоко і боляче («Голодна кутя», «Старий Амабль», «Солдатик», «Дочка Мартена»).

Багато