Марко Вовчок - Гайдамаки

- Хіба хто б скривдив таких гарних дівчаток? Та за таку кривду земля б його пожерла. Правда, товариші?.. Як тебе зовуть, крале? - А сестра покійничка була красавиця. - Мене зовуть Одарка, - одказує сестра, - а се моя менша сестра, Мокрина. - Ось тобі, Одарцю, на пам’ятку. І дає їй два дукача. - Носи на здоров’ячко. Мабуть, ти вже й одлюблена? Еге? А таки згадай колись мене, гайдамаку. Бувай здорова, ясочко! І ти, маленькая (так до мене). Щасти вас Боже! І побігли чвалом... А ми так і пали при дорозі...

Прислухаю я - бо й не сказати, який я був цікавий про старовину, про гайдамаків слухати, - прислухаю, а з думки не іде Дашко. Стоїть перед очима, як стояв того останнього вечора, хвалячись, що виборно його катували, жартуючи, що не скляний він і на злість катові не розбивсь. Вже і на сон клонить, а все думки буяють, все мигтить мені його обличчя - біле, як крейда, і очі палючі, і той усміх незабутній, що обгорнув тоді й мене, дитину, сумом.

III

Весна того року була рання й дружна. Вранці сніжок береться, а вже опівдні попід дубами наче обручки з темного оксамиту, а по тих обручках де-не-де, наче зелені голочки, стріляє травиця, а на другий день вже та травиця тут полойчиками. Сьогодні прислухається, чи се не пташка десь озвалась, а на завтра вже й тут, і там, і скрізь черкають крильця, а позавтрому вже цілісенький гай співа, щебече, цвігоче і вицвіркує, грухає, сокоче, турчить і квилить. Засинілось озеро, гурчить вода по ярах, струменем ллється з узгорок, шумує по тіснинках, гуде просмиками, дзвонить рівчаками. По полянках висипався ряст, по кущах виповняються розпуковочки, бростються дерева, гудуть чмелі, звиваються білі метелики... Скрізь оживчий вітрець провіває теплим подихом. А сонечко наче сміється та гонить: «Скоренько! боржій! мерщій! Поспішайся, поживай світа!» І не оглянувся, вже зазеленіли гаї, розквітли садочки.

І дорослій притопканій людині немов легше дихати, а дурненька дітвора і поготів празникує.

Празникував і я.

У роздолі межи чорноставською і дрочиловською пущею, у самій тіснинці збігав широкий та глибокий бурчак, а в березі, в кущах та в очереті, присмачали дикі качки і усякі водолюбки й водоплавки. Вишукав я тут качине гніздечко і дуже пильнував, щоб не втекли з моїх рук каченятка, бо вони аби ледвечко вилупились - ще скорупочки на хвостиках, - а вже урозсип зараз в очеретяний плав приснуть, та поти їх і бачив.

Треба було пильнувати ошамненько. Я не згірший мисливець, знав, що качка птиця вередлива: боронь Боже її полохать, коли хочеш, щоб вивела діти, бо сполохнеш, то вона і гнізда відцурається. Замислив я охитрувати вередуху і упридобив собі трохи оддалік схованку у калинових кущах, що звідти мені качине гніздо як на долоньці, та щодня, чи ранком, чи ввечері, а то і ранком і ввечері там уховаюсь і назираю.

Отакечки одного разу тулюсь я у тому калиновому кущі та любую, як моя качка то дрімає, то прислухає, то стихенька кублиться та обгортається, коли наче мене хто шторхнув: «Глянь у цей бік!» Глянув - аж близенько з очерету на мене блискотять чорні, як терен, очі і білі зуби... І чую, сміється:

- А чия тепер качка буде?

З цим словом вислизнув, як вуж, з очерету і опинився поспліч. Височенький, не дуже вмитий, босий хлопчик, чорнявий і кучерявий.

- А ти звідки? Ти хто такий? - питаю.

- А я Романець, - каже. - Солодкий.

- А не можна по панській пущі гуляти.

- А я ось гуляю, - сміється.

- А тебе зловлють! - страхаю.

- А поки що я нагуляюся.

- Качка моя! - згадав я.

(Був так зтропився, що й за качку забув.)

- Відкупив у Бога? - пита.

- Хоч не відкупив... я перш знайшов, - доводжу.

- А може, я?

- Я перш! - гомоню.

- А заплач, - кепкує, - та дуже!

Загомонів я, та й зразу й занімів: злякався, що сполохнув качку, бо щось немов шелеснуло.

- Стрепенула! - розпачую.

- Тут вона сидить, як врита, - запевня Романець. - Придивись лишень, сорочий дядько!

Придивився я - тут! Причаїлась, наче її нема, і чуйно прислуха.

Дихнув я вільніш...

- Почуває! - каже Романець. - Тікаймо швиденько, щоб наш дух їй не пах!

І відбіга геть у гущавину. Я за ним і знов наполягаю:

- Моя качка! Я перш знайшов.

- А ти коли знайшов? - пита.

- Аж на тому тижні, - правлю, - у четвер.

- А я, може, в середу, га? - сміється. - Та дарма: діждемо каченят, то якось поділимо.

- Я зараз піду додому, - лякаю, - та як скажу татові, що ти по пущі гуляєш... то...

- То зловите мене, та хутенько за мотузок, та зашморгом мене за шию, та навпростець до панського двору, еге? Ой, та й битимуть! Аж геть залунає! Чого ж став, як пеньочок? Не барись, бо втечу!

А я барюсь...

- Поспішайся, панський доглядачу, - кепкує, - а я поки що шургну у бурчак та поплаваю.

І шургнув. Плаває, розкошує...

І так якось прилучилось, що й я скочив до його у той бурчак...

Дізнав я уперше, що то за добро веселий товариш.

Показав він мені, як линь по дну іде, як щука карася ловить. І хоч плив я за карася і добре мене шарпано, а зроду такої втіхи не зазнавав. [3]

Накупавшись, добували чмелиного меду, опорядили чудову вершу на жабенят, ставили сідла.

- Чому ти досі не приходив? - питаю.

- А може, я й приходив, - сміється.

- А знов прийдеш?

- Може, й прийду.

- А коли?

- Коли мене побачиш.

Та й зник у гущавині.

Я за ним. Де там! Як здимів.

Такий мене жаль узяв, що якби на дівчину, то б слізьми вмилася.

Але як нема ради, то мусиш, хоч і не рад, перетривати та сподіватись на краще.

Прийде! впевняю себе, прийде! Може, й завтра прийде, бо зна, що качки треба пильнувати. І сам казав, що за ніч у вершу налазить такого жабенят, що й не полічити, а в сідлах трепехатиметься як не журавель, то бусля... Прийде!

А тим часом вже добре повечоріло, і галушки давненько закликали у хату.

- Ой