Стівен Кінг - Чаклун та сфера. Темна вежа IV

перевіряє, чи добре сидить на ній новий одяг, наприклад капелюшок. Вона боялася, що це все, кінець життя, проте душу переповнював не страх, а гордість — гордість за Роланда. Скосивши погляд ліворуч, вона побачила, що Едді дивиться на стрільця, захоплено усміхаючись. З Джейком усе було навіть простіше: він дивився з обожнюванням, чистим, як сльоза.

— Так йому! — прошепотів Джейк. — Нехай знає! Гад!

— Раджу тобі до нього прислухатися, Блейне, — докинув Едді. — У нього дах геть перекособочений. Не дарма ж його називають Скаженим Псом із Ґілеаду.

Після довгої мовчанки Блейн нарешті спитав: — ЦЕ ПРАВДА? ТЕБЕ ТАК НАЗИВАЛИ, РОЛАНДЕ, СИНУ СТІВЕНА?

— Можливо, — відповів Роланд, спокійно стоячи в повітрі над безплідними передгір’ями.

— НАВІЩО ВИ МЕНІ, ЯКЩО ВІДМОВЛЯЄТЕСЯ ЗАГАДУВАТИ ЗАГАДКИ? — ображено запитав Блейн. Тепер у його голосі лунали буркотливі нотки невдоволеної дитини, якій дозволили не лягати спати допізна, а вона втомилася, та не хоче в цьому зізнатися.

— А я не казав, що ми відмовляємося.

— ХІБА НІ? — здивувався Блейн. — Я ЦЬОГО НЕ РОЗУМІЮ, АЛЕ АНАЛІЗ СОНОГРАМИ СВІДЧИТЬ ПРО ТЕ, ЩО В ЦИХ СЛОВАХ Є РАЦІОНАЛЬНИЙ ЗМІСТ. ПОЯСНИ, БУДЬ ЛАСКА.

— Ти сказав, що загадка потрібна тобі негайно, — відповів стрілець. — От я й відмовив. Через свою жадібність ти поводився непристойно.

— НЕ РОЗУМІЮ.

— Ти був нечемний. Це ти розумієш?

Повисла довга мовчанка — Блейн думав. Уже багато століть поспіль комп’ютер не стикався з якимось іншим виразом людських емоцій, крім невігластва, недбальства і забобонної запобігливості. А простої людської хоробрості він не бачив уже цілу вічність. Врешті-решт:

— ЯКЩО МОЇ СЛОВА ЗДАЛИСЯ ВАМ НЕЧЕМНИМИ, Я ВИБАЧАЮСЯ.

— Прийнято, Блейне. Але є ще одна, гірша проблема.

— ПОЯСНИ.

— Поясню, коли повернеш стіни. — Роланд сів, всім своїм виглядом демонструючи, що подальша суперечка, як і негайна смерть, немислима.

Блейн виконав його вимогу. Стіни знову стали кольоровими, краєвид — втілення нічних кошмарів — зник з-попід ніг. Плямка на карті вже блимала ближче до крапки, над якою стояв напис «Кендлтон».

— Гаразд, — сказав Роланд. — За грубість можна пробачити, Блейне, так мене вчили в юності. А от дурість не пробачають. Цього мене теж навчили.

— У ЧОМУ Ж Я ПРОЯВИВ ДУРІСТЬ, РОЛАНДЕ З ҐІЛЕАДУ? — водночас і погрозливо спитав Блейн. І Сюзанна подумки побачила перед собою ласого кота, що причаївся біля мишачої нірки, метляючи хвостом і нетерпляче виблискуючи зеленими очима.

— У нас є те, що тобі треба, а єдина винагорода, яку ти за це пропонуєш, — смерть. Це дуже нерозумно з твого боку.

Блейн замислився і не озивався довго-предовго. А потім: — ПРАВДУ КАЖЕШ, РОЛАНДЕ З ҐІЛЕАДУ. АЛЕ ЯКІСТЬ ВАШИХ ЗАГАДОК НЕ ДОВЕДЕНА. ЗА ПОГАНІ ЗАГАДКИ Я ВАМ ЖИТТЯ НЕ ПОДАРУЮ.

Роланд кивнув.

— Розумію, Блейне. А тепер слухай і спробуй зрозуміти сам. Своїм друзям я вже розповідав дещицю цієї історії. Як я був малий, у баронії Ґілеад щороку було сім святкових днів, коли проводили ярмарки, — Зима, Широка Земля, Посів, Літнє Сонцестояння, Повна Земля, Жнива і Старий Рік. І на кожному ярмарку обов’язково влаштовували змагання загадок, але на свята Широкої і Повної Землі вони були головним обрядом, бо вважалося, що загадки віщують гарний чи поганий врожай.

— ЦЕ ЗАБОБОН, ЩО НЕ СПИРАЄТЬСЯ НА ЖОДНІ ФАКТИ, — перебив Блейн. — Я ВВАЖАЮ ЙОГО ПРИКРИМ.

— Звісно, це забобон, — погодився Роланд, — але ти навіть не уявляєш собі, як добре загадки передбачали врожай. От, наприклад, розгадай загадку: «Коли вартовий буває квіткою?»

— ЦЕ ДУЖЕ СТАРА І НЕ НАДТО ЦІКАВА ЗАГАДКА, — пробурчав Блейн, але в його голосі вчувалася радість від того, що йому дали нарешті щось розгадати. — КОЛИ ВІН БУВАЄ НЕ ЗА БУДКОЮ. ЦЯ ЗАГАДКА ГРУНТУЄТЬСЯ НА ФОНЕТИЧНОМУ ЗБІГОВІ. МОЖУ НАЗВАТИ ЩЕ ОДНУ ТАКОГО ТИПУ, ЇЇ ЗАГАДУЮТЬ НА ТОМУ РІВНІ, ДЕ РОЗТАШОВАНА БАРОНІЯ НЬЮ-ЙОРК: ЯКЕ СЛОВО ЗАВЖДИ ЗВУЧИТЬ НЕПРАВИЛЬНО?

Тут уже першим відповів Джейк.

— Я знаю. Неправильно завжди звучить слово «неправильно».

— ТАК, — підтвердив Блейн. — СТАРА ДУРНА ЗАГАДКА, ПРИДАТНА ХІБА ЩО ДЛЯ РОЗВИТКУ МНЕМОНІЧНИХ ЗДІБНОСТЕЙ.

— Хоч у чомусь я з тобою погоджуюся, друже Блейн, — сказав Едді.

— Я ТОБІ НЕ ДРУГ, ЕДДІ З НЬЮ-ЙОРКА.

— А наче я набиваюся… Поцілуй мене в дупу і рушай до раю.

— РАЮ НЕ ІСНУЄ.

Едді не знайшов, що відповісти.

— Я ХОТІВ БИ ПОЧУТИ БІЛЬШЕ ЯРМАРКОВИХ ЗАГАДОК З ҐІЛЕАДУ, РОЛАНДЕ, СИНУ СТІВЕНА.

— У дні Широкої і Повної Землі для цього відкривали Залу Прадідів, і опівдні там збиралося десь шістнадцять чи навіть тридцять учасників змагання. Лише о тій порі року вхід до Зали Прадідів був відкритий для простих людей — торговців, фермерів, скотарів. І в ті дні Зала Прадідів стояла вщерть заповнена, яблуку ніде було впасти.

Погляд стрільця став далекий і замріяний. Тільки одного разу Джейк бачив його таким — у тому туманному іншому житті, коли Роланд розповідав йому, як вони з друзями, Катбертом і Джеймі, прокралися на балкон у тій самій Залі, щоб подивитися танці. Роланд розказував про це під горами, коли вони переслідували Волтера.

«Мартен сидів коло моїх батьків, — сказав тоді Роланд. — Я їх упізнав навіть з висоти балкону. Коли мати пішла танцювати з Мартеном, вони повільно кружляли по підлозі, решта людей розступилися, а коли танець закінчився, всі заплескали в долоні. Але стрільці не аплодували…»

Джейк глянув на Роланда, подумки вкотре дивуючись, звідки з’явився цей дивний відсторонений чоловік… і навіщо він прийшов.

— Посеред Зали ставили величезну бочку, — вів далі Роланд, — і кожен учасник вкидав туди жменю берестяних сувоїв, на яких було записано загадки. Багато там було і старих загадок, бо ж чули їх від літніх людей, а часом знаходили в старих книжках, і нових, вигаданих з нагоди свята. Коли давали дозвіл, троє суддів, що з них один обов’язково мав бути стрільцем, прочитували ці загадки й обирали, які з них гідні брати участь у змаганні.

— ТАК, ЗАГАДКИ МАЮТЬ БУТИ ГІДНИМИ, — погодився Блейн.

— Отже, починалося змагання, — сказав стрілець. Від згадки про дні свого дитинства, коли він був таким самим хлопчаком, як і Джейк, що весь у синцях зараз сидів навпроти нього, тримаючи на руках пухнастика-шалапута, його вуста торкнула легка посмішка. — Змагалися годинами. Посеред Зали Прадідів шикувалася черга. Місце в ній кожен отримував за жеребом, і кожен сподівався витягти велике число, бо ж бути в хвості черги краще, ніж на початку. Хоча переможець мав розгадати бодай одну загадку.

— ЯСНА РІЧ.

— Кожен чоловік або жінка (бо серед кращих відгадників Ґілеаду були й жінки) підходив до бочки, тягнув звідти шматочок кори й простягав Майстрові. Майстер ставив пісочний годинник і загадував цю загадку. І якщо за три