Енн Бронте - Незнайомка з Вілдфел-Холу

її думку підтримували також Вілсони, які казали, що та пані не відповіла ні на їхній візит, ні на візит Мілвордів. Місіс Грем пояснила причину своєї відлюдькуватості – вона привела з собою сина, і коли моя мати здивовано запитала, як це він може так далеко гуляти, вона відповіла: «Це для нього довга прогулянка, але я мала або взяти його з собою, або відмовитись від візиту взагалі, бо ніколи не залишаю його самого; тож прошу вас передати мої вибачення Мілвордам та місіс Вілсон, коли ви їх побачите, бо я не зможу відвідувати їх, поки мій маленький Артур не зможе супроводжувати мене».

– Але ж у вас є служниця, – сказала Роза, – хіба ви не могли залишити його з нею?

– У неї є свої справи, крім того, вона занадто стара, щоб бігати за дитиною, а він занадто жвавий, щоб бути прив’язаним до літньої жінки.

– Але ж ви залишали його, щоб прийти до церкви.

– Так, один раз; але я б не залишила його для будь-якої іншої мети; і я вважаю, що в майбутньому я маю або вигадати, як брати його з собою, або залишатись удома.

– Він що, такий неслухняний? – спитала моя мати.

– Ні, – відповіла леді, сумно посміхаючись і гладячи хвилясті кучері свого сина, який сидів на низькому стільчику біля її ніг, – але він – мій єдиний скарб, а я – його єдиний друг: тож ми не хочемо розлучатися.

– Але ж, люба моя, я називаю це сліпою любов’ю, – сказала моя відверта матуся. – Потрібно стримувати таку нерозумну ніжність і рятувати свого сина від розпещеності, а себе від посміху.

– Розпещеності! Місіс Маркгам!

– Так, це псує дитину. Навіть у такому віці він не повинен завжди бути прив’язаним до спідниці своєї матері; він має соромитися такого.

– Місіс Маркгам, я б попросила вас не казати такі речі, принаймні в його присутності. Сподіваюся, мій син ніколи не буде соромитись любити свою матір! – сказала місіс Грем із такою повагою, що вразила усе товариство.

Моя матір хотіла щось пояснити їй, але вона вирішила, що вже достатньо було сказано на цю тему, й різко змінила хід розмови.

«Як я і здогадувався, – подумав я собі, – характер цієї пані не з м’яких, дарма що в неї таке гарне бліде обличчя та високе чоло, на якому думки і страждання, здається, залишили однаковий відбиток».

Весь цей час я сидів за столом в іншому кінці кімнати, вдаючи, що поринув у «ФЕРМЕРСЬКИЙ ЖУРНАЛ», який я читав, коли прибула наша гостя; і, не бажаючи бути надто вже чемним, я просто вклонився, коли вона ввійшла, та й читав собі далі.

Однак незабаром я відчув, що хтось до мене наближався легкою, але повільною і невпевненою ходою. Це був маленький Артур, якого непереборно приваблював мій собака Санчо, що лежав біля моїх ніг. Підвівши погляд, я побачив його десь на відстані двох ярдів від себе: його ясні блакитні очі тужно вдивлялися в собаку, а сам він був прикутий до підлоги, але не від страху перед твариною, а від сорому перед її господарем. Проте маленьке за охочення з мого боку спонукало його пройти вперед. Дитина була нерішуча, та все ж таки не замкнена. За хвилину вона вже стояв навколішки на килимі, обіймаючи Санчо за шию, а ще за хвилину чи дві хлоп’я сиділо у мене на коліні, з щирою цікавістю розглядаючи різні зразки коней, великої рогатої худоби, свиней, і взірцевих ферм, зображених у журналі. Час від часу я поглядав на його матір, щоб побачити, чи до вподоби їй ця близькість; і з неспокійного виразу її очей бачив, що вона непокоїться за дитину.

– Артуре, – нарешті сказала вона, – іди сюди. Ти заважаєш містерові Маркгаму: він хотів би почитати.

– Ні в якому разі, місіс Грем; благаю, хай він залишиться. Мені так само весело, як і йому, – просив я.

Проте вона рукою і поглядом мовчки гукнула його до себе.

– Ні, мамо, – сказала дитина, – спочатку дозволь мені подивитися ці картинки; а потім я прийду і все тобі про них розповім.

– У нас в понеділок, п’ятого листопада, буде маленька вечірка, – сказала моя матір, – і, сподіваюся, ви не відмовитеся прийти на неї, місіс Грем. Знаєте, ви можете взяти свого маленького хлопчика з собою, – насмілюся сказати, ми зможемо розважити його, – і потім, ви самі зможете принести свої вибачення Мілвордам і Вілсонам, бо вони всі там будуть.

– Дякую, я ніколи не ходжу на вечірки.

– О! Але це буде родинне зібрання – не дуже пізно, і нікого, крім нас та Мілвордів з Вілсонами, більшість з яких ви вже знаєте, а також буде містер Лоренс, власник вашого будинку, з яким ви вже мали познайомитись.

– Я трохи його знаю, – але цього разу ви мені маєте вибачити, бо вечори зараз темні й вогкі, а в Артура, боюся, надто слабке здоров’я. Відкладемо нагоду скористатися вашою гостинністю, аж поки настануть довші дні й тепліші ночі.

Тим часом Роза дістала з буфета карафку вина, а з дубового серванта – склянки, та ще й принесла торта, і закуски та напої запропонувала гостям. Вони обоє скуштували торта, але відмовилися від вина, незважаючи на гостинні спроби накинути його їм. Надто сахався його Артур, ніби відчував жах і огиду, і ладен був плакати, коли йому настійно пропонували випити бодай ковток.

– Не звертай уваги, Артуре, – сказала його мама, – місіс Маркгам вважає, що вино піде тобі на користь, оскільки ти втомився від прогулянки; але вона не змушуватиме тебе пити його! Насмілюся сказати, ти цілком обійдешся і без нього. У нього викликає відразу вже сам вигляд вина, – додала вона, – а від його запаху дитину майже нудить. У мене була звичка змушувати його випити трохи вина або слабких алкогольних напоїв, розведених з водою, коли він хворів, тож він їх і зненавидів.

Всі засміялися, крім молодої вдови та її сина.

– Ну, пані Грем, – сказала моя мати, витираючи сльози радості зі своїх яскравих блакитних очей, – ви мене здивували! Я гадала, що у вас більше розуму. Бідолашна дитина буде зовсім безхарактерною людиною, схожою на шматок хліба, розмочений у молоці! Тільки подумайте, якого чоловіка ви з нього виховаєте, якщо так наполегливо намагатиметесь…

– Я вважаю, що це чудовий план, – незворушно урвала її місіс Грем. – У такий спосіб я сподіваюся врятувати його принаймні від одної вади, яка веде до деградації. Хотілося б мені, щоб це стимулювало перетворення й інших пороків на такі ж нешкідливі для нього.