Андрій Кузьменко - Я, Паштєт і Армія

будяки, ніби живі організми, терлися об мою дупу, змушуючи мене манірно виляти. Ми піднялися на поміст, група була у зборі. Ведучий майор об’явив наш виступ:

— На сценє — ансамбль Красназнамьонново авіационнава палка, пад управлєнієм старшини Єфімова. Пєсня — Сєйчас ти в армії! Музика і слава народниє!

На трибунах зааплодували. Пацани почали грати відомі кожному акорди, я підійшов до мікрофона. Коли прийшов час вступати, я раптом зрозумів, що зовсім не пам’ятаю того тексту, який перекладав у таких муках. Судорожні думки пронизували голову в різних напрямках, але потрібної на підхваті не було. Пацани удруге заграли програш, бо після першого я не вступив. Це виглядало так, ніби літак другий раз заходив на посадку після невдалої першої спроби, бо п’яний пілот не розрахував довжину полоси. Я був тим п’яним пілотом. Після туби в мене крутилася голова, і по венах бігла збагачена азотом кров. На губах зібралася піна, в роті пересохло, хотілося плакати і, як не дивно, знову срати. Хоч і п’яний, але все ж таки пілот, я мусив посадити цей літак, і почав співати. Голосом середнім між Джо Кокером і Магомаєвим я проволав на собачій англійській мові перший куплет пісні, який звучав приблизно так:

Бейбі кейшен ін зе форен ленд,

Анкл сем даз зе бест хі кен юр ін зе армі нау,

Оуоу юр ін зе армі. Нау.

Трибуни, як не дивно, сколихнулися та заревіли в екстазі. На скромній сцені армійського смотру грала справжня рок-група і співала правдивою англійською актуальний супер-хіт. Мене це підбадьорило, і другий куплет я почав і закінчив тими ж словами, що і перший, але, думаю, ніхто на цих трибунах навіть гадки про то не мав. Ми валили, як Роллінг Стоунз, забувши, що на нас кирзові чоботи та голубі погони, а голови — геть лисі. Ми й не підозрювали, що такі ж лисі причухани рокери почнуть носити аж через десять років — у далекому американському селі Сіеттл. Трибуни аплодували стоячи хвилин десять. Не аплодувала тільки трибуна з начальством. Там усією громадою вже робили із Скворцова гумову бабу, ретельно маючи його в усі можливі отвори за те, що з його вини на смотрі прозвучала антикомуністична пропаганда у вигляді «пєсні на вражеском англійском язикє».

Мене пообіцяли відправити на губу після прийняття присяги, а ансамбль урочисто закінчив своє існування. Всіх його учасників розігнали з теплого місця по військових частинах — дути в діри не настільки комфортні, як мундштуки духових інструментів. Всі «рокери» згадували мене незлим словом аж до останнього дня служби, але кожен втіхаря гордився своїм почином — заграти рок на тоталітарній сцені радянської армії.

Присяга мала відбутися того ж дня о третій годині. Я побачився з мамою й татом. Вони в той момент виглядали красиво, як ніколи. Можливо я скучив за ними, і, нарешті, побачив те, чого раніше не помічав. Наприклад, що в мами з’явилися нові зморшки біля очей, а в тата — свіжі сиві пасма щетини на бороді. Я не розказав їм перспектив мого найближчого армійського майбутнього. Вони похвалили мене за прекрасний виступ, не маючи поняття, чим він мені грозив. Я з’їв домашню котлетку, привезену мамою за півтори тисячі кілометрів у каструльці, старанно замотаній у рушничок, яким я витирався ще у школі, і нас відізвали до штабу.

Мене нудило. Губи тряслися, ніби в коня, якого на повному ходу шарпнули за вудила. Перші хлопаки з автоматами в руках вже читали присягу з приготованої сержантами папки. Сержанти терпляче водили пальцем по своєму примірнику, щоб, не дай Боже, хтось із салаг не пропустив якогось магічного слова, та змушували перечитувати, якщо були якісь помилки. Черга повільно підходила до мене, а я повільно відпливав. В очах потемніло, коров’ячі губи заніміли, ноги підкосилися, і я з лязкотом переможеного Дон Кіхота упав на плац, розбиваючи разом з муляжним автоматом усі ілюзії Радянської Армії.

…Мої очі відкрилися. Скворцов бив мене по морді долонями і псикав водою зі свого рота. Вода віддавала перегаром. Той перегар не проходив у Скворцова ніколи, і, видно, саме цей запах, не гірше нашатиря, привів мене до чуття. Мама плакала, тато сумно дивився на своє чадо, яке зганьбило родину, бо не змогло навіть по-людськи присягтися Батьківщині на вірність. Фотографії з присяги завжди були присутні у дємбєльських альбомах всіх мужиків, обведені рамочками, квіточками, якорочками та зірочками, що мали підкреслювати всю серйозність процесу. В мене такої фотографії НЕМА, як, зрештою, і самого дємбєльського альбому. Замість фото я отримав запис в армійській історії хвороби: «Упал в обморок, прінімая прісягу на вєрность Родінє».

Мама з татом поїхали додому в розстроєних почуттях, а я лишився лежати в лазареті й чекати виконання вердикту, який мені присудили за вражу англійську пісню. З діагнозом «вегетососудістая дістанія» в лазаретах лежала половина совєцкої армії. Ніхто й ніколи не міг оскаржити цей діагноз, оскільки цей недуг присутній і в усіх здорових людей, не те що в худющих новобранців, яких здувало вітром під час стройових вправ.

Пройшло пару днів, при чому так швидко, ніби чиясь рука перекинула листочки настільного календаря, або випадковий вітер з вікна недбало перебрав їх своїми сухими старечими пальцями. «Пролікувавши» ремонтними роботами, мене, тепер уже здорового і повного сил, відправили назад. В учєбці все йшло своїм дебільним чередом. Шоста ранку — рота, падйом! сьома ранку — борщ на варених консервах у столовці, восьма-тринадцята — заняття в школі. На кожному занятті ми розбирали одну і ту саму схему — на чому працює двигун Парапєлова. Донині, хоч убийте, не знаю — на чому працює та херня. Або то військова таємниця, або, якась сука вирвала сторінку, де то було написано.

Одного дебільного ранку нас підняв по тривозі п’яний у срачень Скворцов. Він вивів всю роту на плац. У трусах ми, двісті хлопців, виглядали так, ніби нас злапали німці та запропонували два варіанти: або розстріляти, або — в попу. Накрапав приємний весняний дощик. Хто не знає, що таке дощик о третій годині ранку при плюс сім — нехай попросить когось насцяти на нього і включити кондиціонер…

Скворцов був черговим по частині. До речі, після мого сольного виступу він ходив у наряд через день, а часом і пару днів підряд. Випив він немало, тому стояти ми збиралися довго. Капітан ходив перед нами по плацу, щось самовіддано розказував, і раптом сам стягнув з себе сорочку, потім штани і залишився в