Вільгельм Гауф - Малий Мук (Збірник)

кортіло дізнатися, що ж написано у тій пожовклій записці. А проте, ні він, ні візир не знали, хто б міг розтлумачити, про що говорить таємничий напис.

— Мій пане і володарю, — мовив якось візир, — живе у великій мечеті один мудрець на ім'я Селім. Ходять чутки, що тямить він у всіх мовах. Накажи, хай прийде до палацу, може, хоч він знає, що кажуть ці химерні літери.

Сказано — зроблено. Мудрець Селім не змусив себе чекати.

— Селіме, — мовив каліф, — подейкують, що в тебе світла голова; глянь-но на ці закрутні. Прочитаєш — накажу подарувати тобі найкращого халата з тих, які є лише у моїх шафах, а коли ні — мої слуги щедро тебе відлупцюють, так що забудеш і те, що досі знав. Вклонився Селім і мовив:

— Як волієте, володарю!

Поглянув він на літери і за мить вигукнув:

— Це латина, пане, коли ж ні, висіти мені на шибениці.

— Кажи, що тут написано, — звелів Халіф, — якщо вже це латина.

І заходився Селім тлумачити: «Людина, яка знайшла це, хай подякує Аллахові за його ласку! Якщо хто понюхає порошок із цієї табакерки і при цьому вимовить „мутабор“, той може перетворитися на будь-якого звіра і розумітиме мову звірів. Коли ж він захоче знову прийняти людську подобу, хай тричі вклониться обличчям на схід і вимовить те ж слово; проте, якщо вже ти перетворився на звіра, то в жодному разі не смійся, бо чарівне слово вилетить у тебе з голови, і ти залишишся звіром».

Коли мудрець Селім замовк, каліф тішився, мов дитина. Він узяв із Селіма обіцянку, що той нікому не видасть таємниці, подарував йому гарний одяг і відпустив.

За хвилю каліф звернувся до свого візира:

— Оце і справді вдала покупка, Мансоре! До чого ж весело буде стати звіром! Завтра вранці приходь до мене; ми разом подамося в поле, нюхнемо якусь дещицю з моєї табакерки і послухаємо, що мовиться в повітрі, в лісі і в полі!

Уранці наступного дня, не встиг каліф Хасид поснідати й одягтись, як до покою зайшов великий візир: хіба він не домовлявся вчора пройтися вдвох із каліфом?!

Каліф заткнув за пояс табакерку із чарівним порошком, наказав слугам лишатися вдома і вдвох із великим візиром вирушив у путь. Спершу вони брели великими садами каліфа, проте даремно шукали бодай якусь живу істоту, щоб перевірити свій фокус. Тоді великий візир запропонував піти до ставка, де частенько бачив цілі зграї лелек, що походжали з поважним виглядом і невпинним клекотанням.

Недовго думаючи, правитель пристав на думку візира і вони рушили до ставка. Щойно підійшли до берега, як побачили, що озерцем крокує якийсь лелека, видивляючись жаб і раз по раз клацаючи дзьобом. Водночас вони зауважили, як ген-ген у небі летить другий лелека і, вочевидь, збирається сісти в той самий ставок.

— Закладаюся на свою бороду, ясновельможний пане, — сказав великий візир, — що оті два цибані зараз почнуть між собою цікаву розмову. А що як нам перетворитися на лелек?

— Розумно придумано, — відповідав каліф. — Але спершу треба ще раз згадати, як знову стати людьми. Авжеж, — тричі поклонитися на схід і вимовити «мутабор», тоді я знову стану каліфом, а ти — візиром. Але борони Боже розсміятись, інакше ми пропали!

Поки каліф говорив, другий лелека шугнув у них над головами й поволі спустився на землю. Каліф швидко витяг із-за пояса табакерку, взяв із неї жменьку тютюну і простягнув долоню великому візиру; той понюхав, і обидва крикнули в один голос: «Мутабор!».

За мить їхні ноги витончилися і почервоніли; ошатне взуття каліфа і його супутника перетворилося на незграбні лелечі лапи, руки стали крильми, шия витягнулась і тепер була з півметра завдовжки, борода зникла, а тіло вкрилося м'яким пір'ям.

— А дзьоб у вас, пане великий візире, нівроку, — вимовив, оговтавшись від подиву, каліф. — Бородою пророка присягаюся, нічого такого я в своєму житті не бачив.

— Уклінно дякую, — відказав великий візир, кланяючись, — проте насмілюся зауважити, що вашій величності лелеча подоба ще більше до лиця, ніж вигляд каліфа. Може, ми пішли б послухати наших братів і дізнаємося, чи насправді зрозуміємо лелечу мову?

Тим часом другий лелека встиг спуститися на землю; він почистив собі дзьобом ноги, пригладив пір'я і рушив до першого лелеки. Обидва лелеки-новачки і собі посунули ближче і, на превеликий свій подив, почули таку розмову:

— Доброго ранку, пані Довгоніжко! — Ледве розвиднілося, а ви вже на луках?

— Дякую, люба Тріскачко! Я вже надибала собі дещо на сніданок. Чи не хотіли б скуштувати четвертинку ящірки або жаб'яче філе?

— Уклінно дякую, але сьогодні в мене немає анінайменшого апетиту. Я прилетіла на луки зовсім в іншій справі. У батька сьогодні гості, мені доведеться танцювати перед ними, ось я і хочу нишком трохи повправлятися.

І юна лелека закружляла луками, вигинаючись у найдивовижніших рухах. Каліф і Мансор здивовано спостерігали, але варто було їй зупинитися в картинній позі і завмерти на одній нозі, граційно махаючи крилами, як вони не стримались, і з їхніх дзьобів вирвався нестримний регіт, від якого вони ще довго відсапувалися. Каліф перший опанував себе.

— Сміх та й годі! — кинув він. — Таке й за гроші не побачиш. Шкода, що дурні звірі полякалися нашого сміху, а то вони, дивись, ще й заспівали б!

Але цієї миті великий візир згадав, що рецепт перетворення забороняв їм сміятися. Він виклав свої страхи каліфу.

— Меккою і Мединою присягаю, погана була б утіха, якби мені довелося залишитися лелекою. Пригадай це безглузде слово: в мене щось голова дірява.

— Нам треба тричі поклонитися на схід і при цьому вимовити: «Му… му… мубарот».

Вони обернулися на схід і заходилися кланятися, мало не торкаючись дзьобами землі.

— Мубарот! — вигукнув каліф.

— Мубарот — вигукнув візир.

Та — лишенько! — хоч скільки вони повторювали це слово, а зняти з себе чари не змогли. Усе вивітрилося з голови, бідолашний Хасид і його візир тепер були лелеками.

Засмучені, вони побрели полями, не знаючи, що й робити. Бідолахи не могли повернути собі людську подобу, та й вертатись до міста не випадало: хто повірить лелеці, що той колись був каліфом, а коли хтось і повірить, то де це бачено, щоб лелека сидів на троні у самому Багдаді?

Так вони бродили багато днів, змушені вряди-годи кидати до рота жменю зерна, насилу пережовуючи його довгими дзьобами. Ящірки і жаби їм аж ніяк не смакували; вони боялися тими ласощами заробити собі розлад шлунку. Єдине, що тішило бідолах, це те, що тепер