Жюль Верн - 20 000 льє під водою

при тиску до семи атмосфер. Завдяки цьому середня швидкість «Авраама Лінкольна» складала вісімнадцять і три десятих милі за годину. Зазначу що така швидкість була високою для плавання, але, на жаль, занизькою на випадок переслідування гігантського китоподібного.

Внутрішнє оздоблення фрегата не поступалося його морехідним якостям. Я був задоволений своєю каютою, що розташовувалась у кормовій частині судна і сполучалася з кают-компанією.

— Нам тут буде зручно, — сказав я Конселю.

— Еге ж, я б сказав, так само зручно, як раку-самітнику у мушлі молюска-сурмача, з дозволу пана професора! — відповів він.

Я залишив Конселя у каюті розпаковувати валізи, а сам піднявся на палубу, щоб спостерігати за останніми приготуваннями до відплиття.

Щойно я ступив на палубу, як капітан Фераґут наказав віддати кінці, що утримували «Авраама Лінкольна» біля Бруклінського причалу. Затримайся я на якісь п'ятнадцять або навіть на десять хвилин, і фрегат відплив би у море, а я був би позбавлений можливості брати участь у цій незвичайній, почесній і, не побоюся цього слова, фантастичній експедиції. Так, є усі підстави вважати цю кампанію «справжньою вигадкою», навіть попри найдокладніший опис перебігу її подій. Та вона розпочалася. І я брав у ній участь!

Капітан Фераґут квапився, бо прагнув якомога швидше дістатися тих морів, у водах яких востаннє було помічено єдинорога.

Він викликав головного механіка.

— З тиском усе гаразд? — поцікавився капітан.

— Авжеж, — вдоволено відповів механік.

— Уперед! — розпорядився капітан Фераґут.

Наказ, якого екіпаж чекав з таким нетерпінням, негайно передали у машинний відділ. Механіки повернули важіль. Пара зі свистом ринула в золотники, поршні почали обертати гребний вал. Лопаті закрутилися, набираючи обертів, і «Авраам Лінкольн» величаво рушив у небезпечну путь.

Фрегат, притримуючись мальовничого правого берега, уздовж Нью-Джерсі, густо забудованого віллами, пройшов повз форти, звідки його вітали салютами з найбільших гармат. «Авраам Лінкольн» у відповідь тричі опускав і піднімав американський стяг із зірками, які вдень і вночі майоріли на гафелі[9] бізань-щогли.[10]

О третій годині пополудню лоцман полишив свій місток, сів у шлюпку, якою дістався на шхуну, що чекала його під вітром. Матроси додали пари, лопаті гребного вала розсікали воду дедалі швидше. Фрегат пройшов уздовж піщаного низького берега Лонг-Айленду і о восьмій годині зник у темних водах Атлантичного океану.

Розділ четвертий

Нед Ленд

Капітан Фераґут — досвідчений моряк, гідний командувати таким красивим фрегатом. Він був єдиним цілим зі своїм судном, був його душею. Він повірив в існування морського страховиська з того самого моменту відколи почув про нього вперше. Капітан Фераґут різко обривав будь-які розмови про те, що, можливо, вони вийшли на лови примари. Він вірив в існування тварини, як більшість бабусь вірять у біблійного Левіафана — не розумом, а серцем. Чудовисько існує, і він звільнить від нього моря, це справа його капітанської честі, адже він заприсягнувся в цьому! Тепер він почувався родоським рицарем, своєрідним Д'Єдоне де Гозоном, який оголосив війну драконові за те, що той спустошив його острів.

Офіцери повністю підтримували свого капітана. Варто було послухати, з яким ентузіазмом вони обговорювали свої шанси на зустріч з твариною-гігантом: радилися, сперечалися, билися об заклад. А як вони уважно і добросовісно спостерігали за неозорою гладінню океану! Навіть ті з них, хто за звичайних умов йшов на вахту, як на каторгу, тепер радо погоджувалися зайвий раз почергувати. Поки сонце було в зеніті, матроси залазили на щогли і звідти несли вахту, адже дошки на палубі були такі гарячі, що обпікали їм ступні.

Екіпаж, як і вищий склад команди, палав єдиним бажанням: зустріти однорога, загарпунити його, витягнути на борт і розрубати на шматки. За морем спостерігали уважно й безперестанку. Капітан Фераґут призначив премію у дві тисячі доларів тому, хто першим помітить тварину, незалежно від того, хто це буде — юнга, матрос, боцман чи офіцер. Можете собі уявити, як пильно члени екіпажу «Авраама Лінкольна» вдивлялися в море!

Я також не вилежувався у каюті, а днями стовбичив на палубі. І лише мій дивний слуга Консель не поділяв збудженого настрою на борту, він залишався спокійним і відверто байдужим до всього, що відбувалось навколо нього.

Я вже повідомляв, що капітан Фераґут подбав про те, аби судно було оснащене усіма необхідними засобами для ловлі гігантських китів. Уявити собі краще спорядженого китобійного судна просто неможливо. У нас було все, що тільки може знадобитися у цій справі: від ручного гарпуна до мушкетонів із зазубреними стрілами і довгих рушниць із розривними кулями. Та й це ще не все! Найголовніше те, що на борту фрегата перебував сам Нед Ленд, король гарпунерів.

Цей чоловік мандруватиме з нами до кінця, тож розповім про нього докладно. Нед Ленд, уродженець Канади, був віртуозним китобоєм, котрий не мав жодного суперника в світі у цьому небезпечному ремеслі. Спритність і холоднокровність, сміливість і кмітливість поєдналися в його особі. Щоб уникнути удару його гарпуна, треба було бути вельми підступним китом або дуже хитрим кашалотом.

Неду Ленду було близько сорока років. Суворий на вигляд чоловік був високим на зріст — більше шести англійських футів, міцної статури. Характер Нед Ленд мав не вельми приємний: нетовариський і мовчазний, до того ж запальний і конфліктний, цей чоловік спалахував гнівом через будь-які дрібниці. Він був статним, але найбільше вражав вольовий вираз очей і особливий погляд, який надавав його обличчю виразності.

Без сумніву, капітан Фераґут мудро вчинив, запросивши його до експедиції: тверда рука і пильні очі гарпунера вартували всього екіпажу. Неда Ленда можна було образно назвати телескопом-гарматою, така собі ідеальна зброя у боротьбі з нарвалами: пильний, влучний і завжди напоготові.

Канадець з Квебека — ну хіба не француз? Можливо, саме тому, попри свій відлюдкуватий норов, Нед Ленд відчув до мене якусь симпатію. Припускаю, цьому я мав завдячувати своїй національності. Тільки зі мною він міг поговорити французькою на цьому кораблі, а я отримав чудову нагоду почути ту стару французьку, якою писав Рабле (вона ще збереглася в деяких канадських провінціях). У древньому роду Неда Ленда було чимало сміливих рибалок ще за тих часів, коли місто належало Франції.

З часом Нед розговорився. Я з цікавістю слухав про пережиті ним лихі пригоди у полярних морях. Його розповіді про риболовлю, двобої з китами були дуже романтичними. Повідував він в епічній формі, іноді мені здавалося, що я слухаю сучасного канадського Гомера, який оспівує «Іліаду» гіперборейських країн!

Я описую цю відважну людину такою, якою знаю її. Ми з ним