Галина Василівна Москалець - Маґнат

І по тому здійнялася хвиля: як? чому? не може такого бути! Я підвівся і торкнувся рукою своєї потилиці. Сухо. Якби вдарився об ребро печі, було би два небіжчики. Бог милував.

III

Невдовзі прибув лікар, а за ним тягнулася холодна смуга знадвору, вся його дорога від Низького замку до Боневич, понад річкою під горою, вкритою лісом. Не було б так сніжно і віхольно, хтозна, може порятував би ясновельможного. Мене здивувало, що з лікарем не приїхав ксьондз зі святими дарами для останнього причастя. Видно, не хотіли лякати недужого, якому, здавалось, ще жити й жити. (АК: Яну Щасному мало виповнитись 50 років у січні, та й був він дужим чоловіком. Такі зазвичай не дбають про здоров’я. Його раптове нездужання і швидка смерть мусили виглядати підозріло в очах сучасників. Хоч Ян Щасний Гербурт залишався до смерті вірним римо-католицькому обряду, про що свідчать усі документи, його релігійні погляди прониклись духом протестантизму, а демонстративна підтримка православ’я була частиною його політичного театру.) І ми теж добрі: забули про смертну свічу, відпустили ясновельможного без Божого світла. Тепер його душа блукатиме в темряві. Та хто міг сподіватись такої швидкої зустрічі зі смертю? Перед битвою сповідаються і навіть пишуть тестаменти про всяк випадок, а тут… Що про нас скажуть люди? Що скаже Гербуртова вдова? Не малі ми діти, щоб не знати того, що смерть завжди не на часі, а тому треба бути готовим до неї кожної хвилі.

Не пригадую, як я опинився на ґанку, а далі зійшов з нього, щоб прикласти до потилиці жменю снігу. Вітер, що вив цілий вечір у комині, наче пес на чиюсь смерть, стих, і свіжий сніг влігся поверх старого. Буря тепер перемістилась у дім: слуги один поперед другого голосили, щось тупало, гриміло. Вже потім я подумав, що не треба було вискакувати з теплої хати на мороз, але се трапилось поза моєю волею. Я хотів прийти до тями і прийняти те, що сталося щойно. Але й подвір’я помалу охопило шаленство. Запалювали смолоскипи, будили челядь, збуджено іржали коні в стійлах. А ще й перші півні не співали, попереду була довга ніч і пізній світанок. Для мене ще не все скінчилось, пан доктор захоче послухати мою розповідь про смерть ясновельможного. Я був безборонний щодо чуток і обмов, усвідомлюючи всі загрози для себе. Мав би я родину тутка, прихилився б до неї, щоб сховала мене у своїй розраді, але натомість я сперся на липу, не торкнуту блискавицею, а потім наче щось відтрутило мене від неї, обпекло соромом — що ж ти так, чоловіче, боїшся за себе? І я впав на коліна у сніг і почав молитися на білій тверді до темного неба, на якому розійшлися хмари і стало видно зорі. Змовив тричі «Отче наш», плутаючи слова, а коли скінчив, то побачив, що конюхи дивляться на мене з ґанку — було їх троє, кремезні, чорні. (АК: Очевидно, то було видіння. Коні служать для зв’язку світу живих зі світом мертвих. У моєму рідному селі на цвинтарі люди бачать іноді трьох конюхів і трьох коней вночі.) А четвертий, мабуть, повів до стайні тих коней, що привезли лікаря. Тоді я відчув, що тіло моє крижаніє, й повернувся назад у дім, що й до того був смутний, а тепер ще й скараний на довгий плач і розгубленість. (АК: Тут натяк на те, що приготування до похорону маґнатів у ті часи тривали декілька місяців.)

Дивно, либонь, пану Гербурту спозирати на все це. Напевно душа, царство їй небесне, не може повірити сама, що земне життя для неї вже скінчилося. Так і я колись дивитимусь, і, чує моє серце, в чужому домі.

Прислухався я до себе: ні, не вражає, не болить, лиш теплий попіл здіймається на споді. Не завидів я пану Яну Щасному, що вмер на тій постелі, що народився. (АК: Я. Щ. Г. справді народився в Боневичах 1647 року.)

Не дай Боже нікому таких мук душевних, що спостигли його тоді, коли життя хилиться до заходу, а сонце завше швидше заходить, ніж сходить. Се ж і в мене так. Не рівняю себе з ясновельможним, ні, не з високої гори я падав, а так скотився з горбочка, але ж болить не менше. Видно, у сьому світі подібне трапляється з кожним. Хіба той, хто виріс у монастирі, не падає, не чинить гріхів значних, не хибить з дороги, і все це лихо не глумитиметься над ним, коли здоров’я прийде в упадок і сили душевні вичерпаються.

У мене одна лиш дума: знайти на схилі віку спокій душевний і правди дрібку, змастити трохи медом своє сирітство. Більш нічого мені не треба: ні маєтку, ні грошей. Прикро, що в смертну годину коло ясновельможного — нікого. Ще й покрадуть, повиносять. Та нехай за тим пан маршалок пильнує. А я покажуся на очі та й піду молитися до своєї комірчини, поки не розвидниться.

Зайшов я до опочивальні, а там не протовпитися. Наче на торговиці, прости, Господи. Як треба буде, то знають, де мене шукати. Нема чого стирчати на виду, ще скажуть, ніби щось хочу скористати.

Грубка вистигла. Забув пічник натопити ввечері. Та мені після морозу чулося тепло. Я сів на ліжку, і аж тоді почало мною колотити, коли почав пригадувати, як воно все було, наче лід в мені топився. Викресав вогню, запалив свічу, хоч від снігу за вікном було світло. Так я намагався відігнати від себе страх, що прилип мені до душі.

Видів я смерть на ратному полі, тримав отця за руку, коли той вмирав, малим бачив вози, що їхали на цвинтар, повні мерців, що згинули від пошесті, та чи є на світі хтось, хто б хоч раз не стрінувся зі смертю! Нема чого її боятися, бо чекає нас життя вічне. Та й не в цьому була причина моєї тривоги. Я відчував: щось не так. У ясновельможного мала бути не така смерть — поквапна, сором’язлива, що не дала навіть попрощатись. Смерть поштивого чоловіка мусить бути статечна. Спершу вона присилає гінців, себто сни, прикмети. Чорний крук літає, люстро розбивається, свічі гаснуть, образи зриваються зі стіни, пси виють. А я нічого такого не помітив. Був звичайний вечір на Сильвестра, бо жиємо ми тепер у Речі Посполитій за іншим календарем. (АК: У Речі Посполитій в XVI ст. було запроваджено юліанський календар.)