Володимир Павлович Бєляєв - Місто біля моря

з’явилися складані ножики, шевські леза з обмотаними шпагатом ручками, а Фурман витяг справжню фінку, насаджену на ріг молодого оленя: вона зберігалася у нього ще з часів безпритульного життя. Цю головну свою дорогоцінність Фурман у будні зберігав у зеленій скриньці під ліжком і брав з собою лише на варту. Він хвастар, що ніякий бандит йому з цією фінкою не страшний.

На підлогу біля грубки Коломієць підстелив старий номер газети. Незабаром покручені стружки картоплі, зісковзуючи з ножів, з легким шелестом посипалися на газетний аркуш.

— Хто ж це все-таки був? — сопучи, спитав Маремуха, який усе ще був збентежений появою невідомого на даху сарая.

— Наївне питання! — сказав усміхаючись Коломієць. — Начебто ти з жіночого єпархіального училища вийшов. Ясно хто… Пам’ятаєте, восени було в газетах надруковано, що десь там, біля фінського кордону, наші прикордонники хлопнули якогось англійського шпигуна? А тут теж кордон, і треба бути напоготові.

Петро знов спитав:

— І чого їм треба, всім цим шпигунам? Що вони тут залишили?

— О брате, залишили вони тут багато чого! Тобі навіть і не снилося, що вони тут залишили! — вже серйозно сказав Микита. — Майже увесь Донбас за царя був у їхніх руках. А Криворіжжя, а залізна руда? Може, вам доведеться після закінчення школи побувати в тих краях. Прислухайтесь до старих назв заводів: Провідане, Дюмо, Бальфур. Це все англійські та французькі назви. Мільярда там буржуї закордонні втратили. Що казати, Радянська влада їм міцно на мозолі наступила! Ви думаєте, даремно вони Денікіна, та Врангеля, та Петлюру споряджали? Думали: повернуть їм ці бандити все втрачене. Грошей не шкодували. І все в трубу вилетіло…

Відчинилися двері, і в караулку ввійшов Полевой.

— Які новини? — запитально дивлячись на нього, спитав Коломієць.

— Поки що ніяких. Зник, як крізь землю. Їжу готуєте? — спитав Полевой, поглядаючи на мішок з картоплею. — До вас прохання, хлопці, — сказав він, стягуючи ватяну куртку: — Коли звариться картопля, залиште і на мою пайку. А я трохи посплю… Будеш за мене караульним начальником, Коломієць.

— Єсть залишитися караульним начальником, товаришу Полевой! — відрапортував Микита, підводячись.

Наш директор хитнув головою і ліг на тапчан. Але не встиг улягтися, як надворі засвистіли, викликаючи караульного начальника. Полевой схопився, але Коломієць, хапаючи гвинтівку, сказав:

— Лежіть відпочивайте. Новий караульний начальник уже приступив до виконання своїх обов’язків! — із цими словами вибіг у двір.

Ми покинули чистити картоплю і стали прислухатися до розмови там, за дверима.

Прислухався і Полевой. Його засмагле сухорляве обличчя з рідкою щетиною, що пробивалася, було серйозним і напруженим.

Усього кілька хвилин тому Полевой проводив з двору уповноваженого прикордонного загону ДПУ Вуковича. Від комсомольців окружного відділу ДПУ ми знали, що Вуковичу завжди доручалися найскладніші заплутані справи. Наш директор показав Вуковичу, де вперше помітив бандита Бобир і як бандит підкрадався до штабу ЧОПу. З того, як уважно слухав нашого директора цей високий русявий чекіст у прикордонному зеленому кашкеті з лакованим козирком, ми зрозуміли, що він, Вукович, дуже рахується з думкою Полевого. Він розпитував Полевого тихо, спокійно. Багато б дав кожен з нас, хто здалека стежив за його рухами, щоб тоді Вукович поділився з нами своїми припущеннями!

Удвох з Полевим вони довго сиділи на горищі сарая і, треба думати, оглядали кожен вершок пильного і глинистого горищного помосту. Потім, простежуючи шлях утікача, вони вилізли у пролом, спустилися по драбині, яку перетяг туди Фурман з даху гуртожитку хімічного технікуму в садок і так, крок за кроком, пройшли до слідах бандита до самого Базарного майдану. Вукович довго розпитував там про щось закутаного в кожух сторожа Церобкоойу і потім повернувся до штабу ЧОПу, де вони з Полевим розлучилися.

— Добре йому доведеться тепер покрутити мозком! — сказав Коломієць після того, як Вукович пішов. — На бюро окружкому партії будуть обговорювати це питання. Чекісти відповідатимуть, як вони допустили, що такий диверсант до штабу ЧОПу добрався та й пропав безслідно… Сам Картамишев з’ясовує, що і як…

Зараз, слухаючи голоси в дворі, ми було подумали, що Вукович повернувся знову. Полевой не витримав, накинув на плечі куртку і рушив до дверей. Але не встиг він торкнутися ручки дверей, як двері розчинилися: з двору повернувся Микита Коломієць.

Він був схвильований, і з того, як шумно поставив у піраміду гвинтівку, ми зрозуміли, що там, біля воріт, відбулася якась розмова, що розсердила нашого секретаря.

— Що там? — спитав Полевой.

Сідаючи чистити, картоплю, Коломієць знехотя кинув:

— Поява паршивої вівці, яка до того ж не має відношення до виконання караульної служби.

— А все ж таки? Говори ясніше! — вже суворіше спитав Полевой.

— Приходив Тиктор. Бачите, йому захотілося разом з усіма комсомольцями охороняти ЧОП. Каже: тільки зараз оце дізнався, що осередок у наряді. Удає з себе христосика, а від самого перегаром тхне, як від самогонного куба! — сказав роздратовано Микита, товстим шаром зрізуючи шкаралупу з великої картоплини.

— Ну, а далі? — не відставав Полевой.

— Далі я сказав Тиктору, що ми обійдемося без його послуг, а розмову про його поведінку цродовжимо згодом.

— Як у нього вистачило нахабства дивитися тобі у вічі? — сказав, лягаючи, Полевой. — Ви будете гнилими лібералами, хлопці, якщо простите Тикторові цю ніч.

Але і без цього зауваження Полевого кожен з нас, хто був у караулці, добре розумів: Коломієць не забуде, що Яшко Тиктор через пияцтво не з’явився на чопівську тривогу.

Непроханий гість

Скільки разів на комсомольських зборах, у гуртожитку, на роботі, в цехах фабзавучу Микита говорив нам:

— Поводьте себе, хлопці, добре! Пам’ятайте, на вас дивиться все місто, ви — робітничі підлітки, авангард тутешньої молоді, вірна зміна партії.

Коломієць говорив це неспроста. В ці роки в маленькому нашому місті робітничої молоді було мало: кілька підлітків у місцевій друкарні, два учні на електростанції, п’ять молодих залізничників на вокзалі та. вісім учнів на сусідньому з нашою школою заводі «Мотор», де робітників було лише сто десять чоловік, хоч завод цей вважався найбільшим в окрузі. Ті з молодих робітників, які були комсомольцями, часто перебували на обліку в осередках установ. Ми ж, фабзавучники, працювали разом, в одному колективі, і осередок наш вважався міцним. Ми задавали тон усій міській молоді. На всіх конференціях молоді наші делегати сиділи в президії, виступали в дебатах, і з їхньою думкою — з думкою представників великого колективу робітничої молоді завжди рахувалися.

Пам’ятаю, восени минулого року на міській конференції комсомолу спробував виступити один з троцькістських підспівачів, син крамаря із Підзамчого. Наші хлопці стягли його зі сцени і виштовхали з залу