Джек Лондон - Твори у дванадцяти томах. Том третій

— А до ніг йому що прив'язати? — запитав матрос після звичайного: «Так, сер».

— Та щось придумаємо, — відповів Вовк Ларсен і голосно гукнув: — Кок!

Томас Магрідж вискочив з камбуза, наче іграшковий блазень із скриньки.

— Піди в трюм, набери мішок вугілля.

— Чи нема в кого з вас біблії або молитовника? — звернувся капітан цей раз до мисливців, що стояли без діла.

Вони похитали головами, а один з них кинув якийсь жарт, що я його не розчув, і всі зайшлися сміхом.

Вовк Ларсен спитав те саме в матросів. Біблія й молитовник, здавалося, були для них занадто незвичайні речі, але один матрос зголосився зійти в кубрик, щоб там попитати; за хвилину він повернувся ні з чим.

Капітан знизав плечима.

— Тоді ми його й так спустимо за борт, без зайвого балаку. Проте, може, отой підібраний знає морську поховальну відправу напам'ять? Він скидається на попа.

Ларсен обернувся в мій бік і запитав:

— Ви часом не проповідник?

Мисливці — їх було шестеро — як один повернулися й видивились на мене. Мені стало страшенно прикро, бо ж я знав, що схожий на опудало. Враз вибухнув регіт, якого ніхто не намагався ані стримати, ані притлумити в присутності мерця, що, вишкіривши зуби, лежав перед ними на палубі. Регіт був брутальний, буйний і нестримний, як саме море; його породила брутальність і нечулість цих людей, які не знали ані делікатності, ані чемності.

Вовк Ларсен не сміявся, хоча і в його сірих очах світилася зневажлива веселість. Саме тоді я підступив ближче, і в мене склалося перше враження про нього як про людину, а не просто постать, що викидає брудні потоки лайки, яку я допіру чув. Правильне обличчя з виразними й суворими рисами, на перший погляд масивне; але ця масивність обличчя, а так само й усього тіла немовби зникає, коли ближче приглянешся, і залишається тільки переконання, що під нею приховується страшна, надзвичайна внутрішня сила, яка дрімає десь у глибині єства. Щелепи, підборіддя, опукле високе чоло, широкі брови, що нависли над очима, — все те, могутнє, надзвичайно могутнє само э себе, казало про незмірну міць чи мужність духу, невидиму для людського ока. Ту міць духу важко було виміряти, неможливо було визначити її межі або підвести під якусь рубрику.

Очі, — а доля судила мені потім спізнати їх добре, — були великі й гарні, широко розставлені, і світились великим розумом; вони ховалися під густими чорними бровами й важким чолом. Ті очі якось дивно міняли свій сірий колір і ніколи не бували двічі ті самі; в них грало безліч відтінків і барв, як ото шовк міниться в сонячному промені, то сірий в темним або світлим відтінком, то зелено-сірий, а то кольору ясної блакиті глибокого моря. То були очі, що прикривали його душу тисячами масок, а іноді, щоправда дуже рідко, відкривали її, дозволяючи вирватись оголеною в світ, назустріч якійсь дивній пригоді. Очі ті могли бути безнадійно похмурі, як олпв'яне небо, або сяяли й сипали іскри, наче меч у розмахові; то вони були холодні, як полярний краєвид, то теплі й ніжні; а часом у них міг спалахнути вогонь любові, надзвичайної, мужньої, що водночас вабить і бере силоміць, що причаровує й скоряє жінок, і вони піддаються радісно, щасливі принести себе в жертву.

Але вернімося назад. Я сказав капітанові, що, на жаль, поховальної відправи не знаю і що я не піп. Тоді він гостро запитав:

— А з чого ж ви живете?

Мушу визнати, що ніколи доти мені не ставили такого запитання і ніколи над ним я не думав. Я був ошелешений і, не встигши обміркувати відповідь, недоречно промимрив:

— Я… я джентльмен.

Губи його скривилися в глумливій усмішці.

— Я працював, у мене є робота, — похопився я додати, наче він був мені суддя і я мав виправдуватися, водночас розуміючи, що з мого боку безглуздо вдаватися до будь-яких пояснень.

— Ви заробляли собі на прожиток?

Ці слова пролунали так владно, що я зовсім «збився з плигу», як сказав би Чарлі Ферасет, і стояв мовчки, немов учень, що тремтить перед суворим учителем.

— Хто вас годує? — знову запитав він.

— Я маю прибутки, — відповів я гордовито, хоч уже через мить ладен був відкусити собі язика. — Але, даруйте, все, про що ви питаєте мене, зовсім не стосується того, про що я хотів поговорити з вами.

Він, однак, не звернув уваги на мої слова.

— А хто заробив їх? Га? Я так і думав. Ваш батько. Ви стоїте на його йогах, на мертвих ногах. Ви ніколи не стояли на своїх власних ногах. Ви не змогли б самостійно й дня прожити, щоб собі заробити на ту страву, якою тричі на день напихаєте черево. Ану, покажіть ваші руки!

Та страшна, могутня сила, що дрімала в цьому чоловікові, мабуть, раптом прокинулась, і незчувсь я, як він ступив два кроки наперед, схопив мене за праву руку і підніс її, щоб Подивитися. Я хотів її вирвати, але його пальці без помітного якого зусилля стисли мою руку, аж здалося, що в мене ось-ось затріщать кості. Дуже важко за таких обставин зберегти гідність. Не міг же я борюкатися, наче той школяр. Не міг і кинутися на цього велетня, що одним потиском міг поламати мені руку. Нічого не лишалося, як стояти і терпіти образу.

Тим часом, як я помітив, кишені покійника було вивернуто і все, що там знайшлося, висипали на палубу, а труп з вишкіреними зубами загорнули в парусину, краї якої Йогансен зашив грубими білими нитками, натискаючи на голку морським наперстком — клаптиком шкіри, прилаштованим до долоні.

Вовк Ларсен бридливо випустив мою руку із своєї.

— Руки у вас ніжні, бо за них відробили руки тих, хто вже номер. А ваші придатні хіба тільки, щоб мити посуд та працювати на кухні.

— Я хочу, щоб мене висадили на берег, — рішуче сказав я, нарешті опанувавши себе. — Я заплачу вам, скільки ви скажете, за те, що зупините судно, і за весь клопіт.

Він цікаво подивився на мене. Посмішка заграла у нього в очах.

— А я хочу вам інше запропонувати, щоб спасти вашу душу. У мене помер помічник, і мені доведеться декого перемістити. Один з матросів заступить його місце, юнга посунеться наперед і заступить матроса, а ви заступите юнгу. Підпишете умову на цілий рейс, двадцять доларів місячно й харч. Що ви скажете? Завважте, це вам же на добро! Ви станете людиною. Навчитесь