Світлана Талан - Зорі, що купаються у річці

покладаючи рук, збирав гроші, вкладав у банк на депозит. Гадав, що ще трішки і вже не буду чекати благ від держави, сам зможу купити квартиру, забрати тебе з дідусем, але й тут не так! Свої кровні не можу зняти з рахунку, кредити на житло зараз не дають. Відчуваєш себе безпорадним, загнаним у глухий кут, якоюсь маленькою комахою на дорозі, яку будь-хто може розчавити брудною ногою.

— Що тепер нам робити?

— Продовжувати жити, — Сашко підбадьорив сумну Софійку. — Життя триває і завжди треба сподіватися на краще.

— Мої сподівання буяли на Майдані. Вони там і залишилися, бо їх розтоптали можновладці. Якщо трапиться так, що люди знову вийдуть на вулиці відстоювати свої права, я вже не піду. Я більше не зможу нікому повірити. Ні-ко-му! Коли я згадую ті дні, то мені стає соромно за те, що мене було так легко обдурити. Я вірила кожному слову, що звучало з трибуни. Це були слова надії, слова — бальзам. Я — дурне дівчисько!

— Ні, неправда, — заперечив Сашко. — Брехали керівники, а ти була щира, тому тобі не повинно бути соромно. Нехай стидаються ті, хто вкрав сподівання народу з Майдану Незалежності. До того ж ти — героїня!

— Це чому ж!

— Пам'ятаєш, ж одного дня зросло напруження на Майдані? Як ти, проста сільська дівчина, не маючи й крапельки страху, підійшла до натовпу озброєних людей та простягла їм троянду? Я, відверто кажучи, дуже злякався за тебе та кинувся, щоб врятувати від міліціянтів, але під натиском натовпу не встиг цього зробити. Напевне, і на краще, бо твій м’який погляд, відверта, по-дитячому щира посмішка, зробили свою справу. Перші хвилини жодний м’яз не ворухнувся за щитком на обличчі людей зі зброєю, а потім я побачив, як той хлопець посміхнувся тобі у відповідь. Ледь помітно, але все-таки посміхнувся. Я цього ніколи не забуду. І тоді інші дівчата за твоїм прикладом простягли їм гвоздики. Це було незабутнє видовище. Я захоплювався й пишався тобою.

— Кров не пролилася, але й користі мало. Як сказав би мій дід: «Пішли по вовну, а прийшли стрижені».

— Не зовсім так, моє сонечко, — сказав Сашко й міцніше притис дівчину до себе. — Все минає, сподівання на краще, можливо, трохи згасли, але, якби не ця революція, то ми б ніколи не зустрілися.

— Тоді будемо вдячні Майдану за нашу незабутню й доленосну зустріч, — вже веселіше сказала дівчина. На її щоках з’явилися принадливі ямочки.

— Ось бачиш! У всьому, що трапляється, можна знайти й хороше. Головне — це помітити.

— Ти маєш рацію. Як завжди, — погодилася Соня.

Вона не раз помічала, що Сашко був набагато розсудливішим та мудрішим, ніж вона сама. Можливо, так було тому, що він був старший за неї на сім років і мав більше життєвого досвіду, а, можливо, тому, що працював з багатьма різними людьми. А що бачила вона у своєму житті? Вимираюче село, в якому залишалися лише літні люди, щоб доживати свій вік.

— Все минає, але є вічні цінності, — Соню вивів із задуми низький голос Сашка.

— Наприклад?

— Кохання. А що ще — я покажу тобі ввечері.

— Як завжди? Біля річки? — запитала пошепки Софійка і в її очах засвітилися грайливі іскорки.

— На нашому місці. Як завжди.

…Понад берегом невеличкої річки росли кружком верби, мов зачаровані дівчата, дрімаючи під монотонність шуму води. Навколо стояла урочиста тиша. Здавалося, все навколо принишкло з цікавості, коли у темряві до берега річки, де так пахло береговою м’ятою, соковитою конюшиною та кропивою, наблизилися дві людські постаті. Вони зупинилися біля тихої заводі, затіненої старезною вербою. Колись давно, коли верба було молодою та могла милуватися своєю вродою у віддзеркаленні води, блискавка влучила у дерево й розчахнула його навпіл. Одна половина дерева залишилася стояти, а інша не витримала й величезна гілка під своєю вагою завалилася набік. Але верба не хотіла так просто загинути. Жага до життя взяла своє. Частина дерева, що вціліла, годувала поранену та обвуглену другу свою половину через вцілілу кору, напувала цілющою водою. Пів-верби таки вижило, бо дід Андрій обмазав чимось рани, перемотав їх ганчіркою та зафарбував. Так і росли вони до цього часу — один стовбур і два життя. Одне тяглося вгору, друге — лежало майже на землі так, що гілля торкалося води.

Софійка та Сашко завжди любили приходити на це місце. Вони сідали на похилений над землею товстий стовбур верби й проводили тут цілі ночі.

Соня розстелила стару ковдру й закохані тихенько сіли, боячись сполохати своє щастя. Вона відчула себе такою щасливою, що боялася захлинутися від радості, що заповнила все її єство.

Із-за лісу помалу викотився величезний повнолиций місяць й одразу ж верби над водою кинули тихі та м’які тіні. На рівній гладі води тихо поколихувалися білосніжні лілеї.

— Як же тут гарно, Сонечко, — тихо сказав Сашко. — Здається, сидів би поруч з тобою тут цілу вічність і ніколи б не перестав би захоплюватися цією красою.

— А мені в такий час здається, що нікого навколо немає: лише ти і я, — сказала мрійливо Соня, вдивляючись у зоряну безодню нічного неба.

— Так і є. Ти, я і наше кохання.

— Я хочу скупатися, — несподівано сказала Соня, відчуваючи внутрішній жар.

— Зараз?! Вода ж холодна — застудишся.

— Ні, я все-таки скупаюся, — наполягла вона й швидко скинула з себе одяг. Сашко не став заперечувати. Не дивлячись на, здавалося, м’який характер дівчини, вона вміла та могла бути наполегливою.

Соня ступила на росяний м’який килим трав та пішла до річки, яка гралася блискітками м’якого місячного сяйва. Вона зайшла в воду по коліна та, ухнувши, одразу пірнула. Випірнула майже на другому боці річки, там, де росли лілеї. Вони тривожно сполошилися, заколихалися на водяних хвилях, коли Софійка підплила до них.

— Хотіла зірвати квіточку для тебе, — крикнула вона Сашкові, — але не можу. Шкода!

— То й не тривож їх! Пливи вже до мене! — крикнув їй Сашко з берега.

Дівчина випірнула з води, а на воді затремтіли, як струни, срібні кола. У світі місяця вона була схожа на казкову русалку. Довге мокре волосся прилипло до пружного тіла, на якому грали сяйвом прозорі крапельки води. Вона підійшла до хлопця й він відчув, як її тіло привабливо пахло аїром та лілеями. Почуття неймовірної ніжності охопило Сашка. Він простелив ковдру на землю та легенько притяг кохану до себе за руку.

— Йди до мене, моя зіронько, — прошепотів він, зігріваючи гарячим подихом її холодні губи.

— Зіронька чи Сонечко? — Соня обвила