Ерік-Емманюель Шмітт - Мрійниця з Остенде

страсної п’ятниці вулиці, крамниці, пляжі заполонили приїжджі, які розмовляли багатьма мовами — англійською, німецькою, італійською, іспанською, турецькою, французькою, — хоча голландська все-таки домінувала. Подружжя й родини прибували юрмами, я ніколи не бачив стільки дитячих візочків водночас, наче тут була своєрідна шкілка для вирощування дітей; тисячі тіл устеляли пляж, хоча термометр показував лише сімнадцять градусів, а вітер далі овівав нас свіжістю. Чоловіки, сміливіші за жінок, підставляли свої торси блідому сонцю; для них ішлося про те, щоб, роздягнувшись, показати радше свою відвагу, ніж красу; це було змагання самців, яке не стосувалося самок; однак, обачно залишались у довгих чи напівдовгих штанях, їхня сміливість обмежувалася торсом. Оскільки кожне літо я проводив на Середземному морі, мене дивувало, що довкола видно лише два кольори шкіри — білий або червоний, бронзовий траплявся рідко. Серед цього північного населення жодної засмаглої людини: лише світла чи обпечена шкіра. Серед мертвотно-блідого та яскраво-червоного лише молоді турки, не без ніяковості, виставляли напоказ свої тіла кольору карамелі. І вони трималися разом.

Маючи проблеми з пересуванням поміж людей, псів, яким заборонявся вхід на пляж і які все-таки натягали свої повідки, щоб дотягнутися до піску, взятих напрокат велосипедів, на яких не можна було проїхати, авт із педалями, які рухалися ще повільніше, я сприймав цей хаос як навалу. Втім, за яким правом я вживав таке слово? Чому я дозволяв собі вважати інших варварами, тоді як випередив їх усього на кілька днів? Чи того, що я мешкав у Емми ван А., було досить, щоб я перетворився на абориґена? Неважливо. Я відчував, що разом із господинею в мене відібрали й Остенде.

Тож я справді був щасливий, почувши сирену швидкої допомоги, яка привезла її на віллу «Цирцея».

Санітари посадили її в інвалідний візок у холі, і доки Ґерда розмовляла з тіткою, мені здавалося, що стара пані геть знемагає, час від часу кидаючи на мене погляд, який заохочував мене залишитись.

Коли Ґерда кинулась до кухні готувати чай, Емма ван А. обернулася до мене. У ній щось змінилося. Вона мала рішучий вигляд. Я підійшов.

— Як минуло ваше перебування в клініці?

— Нічого особливого. О ні, найважче було чути стукотіння спиць, коли Ґерда плела коло мого узголів’я. Патетично, чи не так? Коли в неї випадає вільна хвилина, замість узяти книжку, Ґерда вишиває, маніпулює гачком, терзає вовну. Щось у цьому плані. Я ненавиджу жінок, що все це роблять. Чоловіки їх також ненавидять. Хоча згадаймо селянок Аранських островів на півночі Ірландії! їхні чоловіки повертаються до них — якщо повертаються — тільки у вигляді решток, які роз’їла сіль і зригнуло море, і ті пізнають їх лише за в’язкою светрів! Ось як буває з в’язальницями: вони притягують самі лише трупи. Мені потрібно з вами поговорити.

— Звісна річ, мадам. Ви хотіли б, аби я пожив деінде під час вашого одужання?

— Ні. Навпаки. Хочу, аби ви залишились, бо збираюся з вами порозмовляти.

— З приємністю.

— Чи не погодитеся розділити зі мною трапезу? Кухня Ґерди не набагато краща за її каву, але я попрошу приготувати одну з двох страв, які їй вдаються.

— Охоче. Я радий, що ви одужали.

— О, я не одужала. Це чортове серце, зрештою, таки відмовить. Саме тому я й хочу з вами поговорити.

Я з нетерпінням чекав вечері. Моєї мрійниці бракувало мені значно більше, ніж я припускав, і я відчував, що вона налаштована на сповідь.

О восьмій вечора, тільки-но Ґерда осідлала свій велосипед, аби повернутися додому, а ми лише взялися за закуски, Емма нахилилася до мене.

— Чи ви вже спалили листи?

— Так.

— І що ви відчули?

— Злість від того, що мені довелося це робити.

Її очі сяяли, її явно підбадьорила моя відповідь.

— Я точнісінько те саме. Колись, тридцять років тому, я теж була змушена кинути в камін слова і світлини, пов’язані з чоловіком, якого кохала. Я бачила, як у вогні зникають відчутні сліди моєї долі: навіть якщо я й плакала, принісши цю жертву, то не відчувала, що заторкнута в найбільш потаємному, адже спогади залишилися зі мною назавжди; я казала собі, що ніхто ніколи не зможе моїх спогадів спалити.

Вона сумно глянула на мене.

— Я помилялась. У четвер, після цього третього нападу, я збагнула, що хвороба таки нищить мої спогади. А смерть цю роботу завершить. Ось так: у лікарні я прийняла рішення про розмову з вами. І саме вам розповім геть усе.

— Чому мені?

— Бо ви пишете.

— Ви мене не читали.

— Ні, але ви пишете.

— Ви хотіли би, щоб я описав те, що ви мені довірите?

— Тільки не це.

— Тоді що?

— Ви пишете… це означає, що ви цікавитесь іншими. Мені ж, власне, потрібно бодай трохи зацікавленості.

Я усміхнувся і торкнувся її руки.

— В такому разі, я ваш кавалер.

Зніяковівши від моєї фамільярності, вона теж усміхнулась. Прокашлялась, пополірувала край своєї тарілки нігтем і, опустивши повіки, почала свою оповідь.

Якось уранці, більш як півсотню років тому, я прокинулась із відчуттям, що зі мною має трапитися щось важливе. Це було передчуття чи спогад? Чи я чула послання про майбутнє, чи йшла за сном, який частково забула? У будь-якому разі, шепіт долі скористався сном, щоб вселити мені цю впевненість: має статись якась подія.

Ви ж знаєте, яким дурним стаєш після таких осяянь, як оце: прагнучи розгадати, що трапиться, ти спотворюєш його своїми очікуваннями. За сніданком я вибудувала кілька інтриг: мій батько повернеться з Африки, де він якраз перебував; листоноша принесе лист видавця, який опублікує мої дівочі вірші; я зустрінуся з найкращим другом дитинства.

День знищив мої ілюзії. Листоноша мене зіґнорував. У двері ніхто не подзвонив. А серед вантажу судна, що прибуло з Конґо, мого батька не було.

Словом, називаючи себе навіженою, я вже почала насміхатися над своїм ранковим ентузіазмом. Десь посеред дня я майже здалася і вирішила погуляти узбережжям, взявши з собою Боббі, свого тодішнього спанієля; тут, незважаючи ні на що, я знову заповзялася досліджувати море, аби перевірити, чи не трапиться якесь диво… Було вітряно, тож жодних кораблів на морі не було, пляж був пустельним.

Я повільно крокувала берегом, вирішивши втомою пригамувати своє розчарування. Розуміючи, що прогулянка може стати тривалою, мій пес, надибавши стару іграшку, захотів зі мною гратись.

Коли він кинувся до дюни, в напрямку якої я метнула ту забавку, він раптом відскочив, наче вколовся, і загавкав.

Я марно намагалась його заспокоїти, перевірила подушечки пальців, чи не вкусила його якась тваринка, і,